Розділ 1

Машина мчала крізь ніч, розтинаючи повітря, що пахло гарячим асфальтом і страхом.

Я сиділа на пасажирському сидінні, притиснувшись плечем до дверцят, ніби могла просочитися крізь метал, якщо захочу. Боліло все. Коліно пульсувало тупим болем, шкіра на долонях та обличчі подерта, на спині напевно живого місця не було. Але найгірше – те, що я не знала, куди мене везуть. І ким був цей чоловік.

Сльози текли самі. Тихо. Без ридань. Лише теплі потоки по щоках, які я не витирала. Навіщо? Я вже була мокра від поту й сліз, у подертій сукні, перелякана, ніби чужа собі.

Незнайомець мовчав. Його профіль різкий, мов викарбуваний. Темне волосся, засмагла шкіра, міцна щелепа. Руки на кермі впевнені, рухи точні. Але я відчувала його напругу.

Я боялася.

Обережно, наче від цього могло щось змінитися, я повернула голову й глянула назад через вікно.

Ні. Вони досі там.

Чорні джипи не відставали.

Я зціпила зуби, відчула, як нова хвиля паніки підступає до горла.

Чоловік також побачив їх. Брови його насупились, руки сильніше стиснули кермо.

— Хто це? — спитав коротко. Його голос був глибоким, пробирав до кісток. — Вони за тобою?

Я ковтнула повітря.

— Так… — прошепотіла. — Вони… вони мене викрали. Хотіли видати заміж… силоміць. Я не знаю, хто ті люди. Мені просто сказали, що я маю бути з ним. Що я… подарунок. Що мене… купили.

Голос зірвався на плач. Я прикрила обличчя руками.

— Прошу вас… — схлипнула. — Не віддавайте мене їм. Відвезіть у поліцію. У будь-який відділок. Я скажу все. Тільки… не віддавайте…

Незнайомець не відповів. Лише дивився на дорогу, губи стиснуті в сувору лінію, щелепа напружена.

— Як тебе звати? — спитав нарешті, не відводячи погляду.

Я ледь чутно прошепотіла:

— Тіна.

— І тебе справді викрали?

Я кивнула.

— Чому саме ти?

— Не знаю… Я приїхала… працювати… мене обдурили. — Я знову затремтіла, прикриваючи груди руками, бо тонка тканина сукні вже нічого не приховувала.

— Ти щось недоговорюєш, — сухо кинув він, наче не для того, щоб мене вивести на чисту воду, а щоб сказати: «Я не дурень». І це лякало.

Я змовкла. Лише знову озирнулась назад.

Вони ще були за нами. Притримувались на відстані, але не зникали.

— Куди ви мене везете? — спитала я тремтячим голосом.

— До лікарні.

— Ні! — зірвалось у мене. — Ні, прошу… Вони знайдуть мене там. Ви не розумієте, вони всюди…

— Тобі потрібна допомога. Подивись на себе.

Я заплющила очі. Незнайомець мав рацію. Але лікарня була місцем, де мене знову могли знайти. І я не могла повернутись туди, де на мене чекав він. Той, хто вважав, що я вже його.

Мовчала. Дихала уривчасто, немов риба, викинута на берег.

Вперше за довгий час я не знала, що буде далі. Не планувала, не рахувала кроків уперед. Тільки молилась, щоб ця ніч закінчилась і я залишилась живою.

***

Вона дихала, як пташка, загнана в клітку.

Збоку, майже нечутно, але я чув. Вловлював кожен подих. Дівчина в брудній весільній сукні, з подряпаним обличчям, руками в крові й поглядом, який кричав гучніше за слова.

— Тіна, — повторив я її ім’я подумки. Коротке. Європейське. Занадто тендітне для того, що я бачив у дзеркалі заднього огляду.

Вони ще там. Обидва джипи. Не намагаються обігнати. Просто тримають дистанцію. Слідкують. Чекають моменту.

Я стиснув кермо сильніше.

— Вони всюди, — прошепотіла вона. Мені не треба було на дівчину дивитися, щоб побачити, як у неї тремтять пальці, стискаючи ремінь безпеки. — Їм не можна мене знайти.

— Тоді краще скажи мені, хто вони. — Я не відривався від дороги. — І чому тебе хотіли видати заміж силоміць. Ти щось недоговорюєш, я це бачу.

Тіна мовчала.

Просто сиділа, як примара. Жива, поранена, небезпечна, але не для мене, а для себе самої.

Вона брехала. Або принаймні приховувала частину правди. Це я знав точно. Але одне було незаперечним: Тіна постраждала. Після удару вона навіть стояти не могла нормально. Її треба було негайно обстежити.

Я знову кинув погляд у дзеркало.

Джипи все ще були за нами.

— Тримайся, — кинув я коротко й різко звернув убік, залишаючи трасу.

Незнайомка скрикнула й вчепилася у дверцята. Вулички тут були вузькі, ламані, як лінії долі на долоні. Я добре знав ці райони. Праворуч, різкий лівий поворот, через маленький міст, потім ще один поворот і ми заглибились у стару промзону. Далі дорога, якою ніхто не їздить. Пісок, каміння, розбиті ліхтарі. У вікнах темно.

Я знав, що там не буде камер. І що ніхто з чужинців не знатиме, де ми.