Пролог 

Усе, що ви прочитаєте – лише казка. Усі події, герої та імена є вигадкою автора.

Якщо в них хтось впізнає себе, значить, у кожній казці справді є крапля істини.

Але лише одна крапля… решта тільки магія.

Дубайська ніч була схожа на розпечену пастку. Навіть повітря здавалося липким, важким, таким, що не дає дихати. Але я бігла. Боса, у важкій білій сукні, яка мала б стати символом нової долі, а стала моїм прокляттям.

Шлейф волочився позаду, чіплявся за бордюри, шматувався об асфальт і бруд, а фата, ненависна, задушлива, постійно падала на обличчя, ніби знущаючись. Я зірвала її з голови й кинула на узбіччя. Нехай гниє там, як і все, що мені залишили.

За спиною виразно чути гул моторів. Вони наближаються.

Два чорні джипи з тонованими вікнами впевнено ковзали за мною, як хижаки за здобиччю. Без поспіху, наче знаючи: мені не втекти. Але я бігла. Крізь втому, біль у ногах, через пекуче повітря, що палило мої легені. Якщо вони мене наздоженуть... Кінець. Він не пробачить. Він не забуде…

Я бачила, як той виродок дивився на мене сьогодні: так не дивляться на людей. Лише на іграшки, на власність, на те, що вже куплено й запаковано у біле. На виставу з фальшивими свідками, де ніхто не запитав, чи я цього хочу. Мене мали подарувати. Передати. Продати.

— Зупинись, Тіно! — пролунав чоловічий голос із вікна позаду. — Ти сама все ускладнюєш!

Майже добрий. Майже ввічливий. Але з тією ноткою, від якої холодок пробігся по спині. Як він говорив до мене за кілька годин до цього: ласкаво, але тримаючи в страху. Мені нічого не залишилось, окрім втечі.

Я добігла до кінця тротуару. Асфальт обривався. Позаду гул моторів. Попереду дорога, рух, світло фар. Машини пролітали повз, не звертаючи уваги. Ніхто не зупиниться заради дівчини в подертій весільній сукні.

Зробила крок, ще один і кинулась уперед.

Відчай погнав мене на трасу. Я бігла, як навіжена, як востаннє. А потім озирнулась. І цього виявилось достатньо, щоби не помітити червоне авто, що раптово виринуло з боку.

Різкий скрегіт гальм. Сліпуче світло. Удар.

Тіло болісно вдарилось об асфальт. Спершу звук оглушливий. Потім біль. Він був всюди: у грудях, у плечах, у колінах, які роздирало шорстке покриття дороги. Голова дзвеніла, а перед очима все пливло.

Я хотіла встати, але не змогла. Лише схлипнула.

Наді мною нахилилася постать: чоловік. Високий, з темним волоссям, суворим обличчям. У нього проникливі очі, які наче бачили мене наскрізь. Але не злі, радше спокійні.

Він дивився на мене так, ніби намагався зрозуміти, що сталося. Мовчки, здивовано, небезпечно близько, але зовсім не так, як інші.

— Вони йдуть за мною! — прохрипіла я, ледь стримуючи паніку. — Вони… вони хотіли мене… змусити. Я втекла. Вони повертаються! Не дайте їм мене знайти, прошу вас! Вони заберуть мене!

Незнайомець обережно, майже ніжно, торкнувся мого плеча. Я здригнулася від цього дотику, інстинктивно намагаючись відповзти, але біль пронизав тіло, і я лише схлипнула.

— Будь ласка… допоможіть мені.

***

Кажуть, що в серці пустелі, серед золотих пісків і мармуру палаців, доля любить гратися з людьми. Вона не питає дозволу. Вона приходить на легких кроках, як тінь від пальми на світанку, як аромат шафрану у вечірньому вітрі.

Іноді вона ховається у погляді незнайомця. Іноді – у пораненому серці дівчини, яка більше не вірить у порятунок. А іноді – у жорстокому бажанні чоловіка, який не знає відмов.

Колись давно, чи, може, тільки вчора, одна така дівчина втекла з-під вінця, не знаючи, що її шлях, витканий із розкішних шовків і кривавих ниток, уже записано на небесах.

Це не буде звичайна історія. І не буде простою. Вона не почнеться з кохання, а з відчаю. Але ж і справжнє кохання, те, що здатне перевернути світи, ніколи не буває простим. Чи не так? Ви готові дізнатися, що сталося далі?