Глава 7. Я не дозволю зробити із себе рабиню

- Лорде Габріелю Лусконте, - смикнувшись, я відкинула його руки геть та, якомога щільніше замотавшись у свою накидку, відскочила убік. - Та як ти смієш! Я тобі не звичайна дівчина. І не дозволю перетворити себе на рабиню!

- Дурненька, я ж попросив твоєї руки, - не підводячись, майже оголений чоловік розвернувся та простежив за мною поглядом, а на його звабливих вустах заграла поблажлива посмішка. - Хіба я не зміг би досі зробити з тобою все, що б захотів? І… Я що, зовсім тобі не подобаюся?

- Я цього не сказала.

- Тоді навіщо вся ця гра? - спираючись долонями об підлогу, Габріель стрімко підвівся, і мої долоні самі собою потяглися до обличчя, я присоромлено прикрила щоки, відступила.

- Але на тобі майже немає одягу… Що за безсоромність? Що за нахабство таке? Навіщо ти мене спокушаєш у такий ганебний спосіб? Адже я – юна дівчина, мені не пристало бачити подібне. А ти… Що це за розпуста така? Марно я тільки не розповіла батькові й бабусі про те, що сталося у нашій вітальні!

- І чому ж не розповіла? – голос лорда Габріеля став хриплуватим, від його м’якого й скрадливого тембру у мене аж тенькнуло у животі, гучно забилося серце, ноги затремтіли.

- Тому що не посміла! Бо про таке навіть думати не можна, не те що комусь казати. Адже це сором!

Примруживши повіки, чоловік рушив до мене, та так і завмер, коли я метнула на нього особливо зловісний погляд.

- Стій! – крикнула я, голосно дихаючи. – В іншому разі роздряпаю тобі обличчя, повидираю очі, навіть не сумнівайся! Зі мною не вийде так, як з іншими, я не така!

Здивовано хмикнувши, лорд Габріель Лусконте взявся за поручні, повільно зійшов до басейну. Пірнувши з головою, він проплив під водою та виринув біля моїх ніг. По його волоссю стікала вода, шкіра аж блискотіла від крапель, на обличчі сяяла знадлива усмішка.

- Алеліє, ти ж давно не юне дівчисько, не наївна і темна селянка, не черниця, що дала обітницю цнотливості, га?- дивлячись на мене знизу вверх, запитав красень, сяючи білими міцними зубами, його чорні очі пронизували мене наскрізь.

- Ну так…

- Рано чи пізно, але ми з тобою одружимося, адже тобі звідси одна дорога – зі мною під вінець. Я ж бачу, як нетерпляче тремтить твоє дівоче тіло, що чекає пестощів. Тож іди сюди!

- Ні! – позадкувавши, я зробила кілька невпевнених кроків у напрямку дверей, краєм ока помітивши, що туди вже пішла моя служниця, одягнена в сукню.

- Як собі хочеш, - обличчя лорда Лусконте раптово спохмурніло, він вмить зробився якимось холодним та відчуженим, а між вологими пасмами волосся загадково зблиснули зелені турмаліни срібної кішки.

- То… ви мене відпустите? – прошепотіла я, закушуючи губи, мої очі зволожилися від непроханих сліз.

- Ти вже знаходишся в моїх володіннях, тому дозволяю подумати, як ти того й хотіла. Але – не більше тижня. Якщо до того часу ти так само будеш мене уникати…

Його останніх сердитих слів я не хотіла чути, тому кинувшись до дверей, прожогом влетіла до кімнати з каміном.

Дві дівчини вже чекали на мене там. Як нічого й не трапилося, одна з них одразу ж розстелила для мене ліжко, інша простягнула нічну сорочку – прозору, аж майже невагому, кольору стиглого персика, гарно оторочену по подолу яскраво-фіолетовим мереживом. Вдягнувшись у це повітряне диво, я дозволила дівчатам розчесати моє довге волосся і, тільки доторкнувшись головою до подушки, відразу ж занурилася в солодкий сон.

 Всю ніч мені снилися лагідні води Блакитної купелі і – о, солодка пристрасть! – міцні руки чоловіків, що пестили мою шкіру, від чого я тихенько стогнала, стискаючи стегна та прокидаючись. Але тільки на якусь мить, щоб, розчаровано зітхнувши, знову поринути в ліловий туман нездійсненних дівочих мрій.

Ранок зустрів мене гучним вереском та нестримним сміхом – із відкритого навстіж вікна я почула, як десь унизу бавляться діти. Вставши із ліжка, я підійшла і виглянула у двір – побачила там із десяток малюків, різного віку та зросту. Придивившись, зрозуміла, що найстаршими з них були близнюки – хлопчик і дівчинка, цілком схожі між собою – навіть зачіски у них були однакові, а ще вони виділялися вишуканим одягом, наче це були маленькі аристократи – в оточенні простолюдинів. Цим дітям на вигляд було років по десять, або трохи більше, решта ж – просто малеча.

Напевно, ті двоє - нащадки лорда Лусконте, подумала я, зіщулившись від свіжого прохолодного повітря, що проникало крізь відчинене вікно всередину моєї кімнати.

Ще було дуже зарання, так мені здалося, бо на вулиці панувала напівтемрява, і мені страшенно хотілося спати. Дрова в каміні палахкотіли, тому, знову пірнувши під ковдру, я підтягнула її аж під підборіддя і, заплющивши очі, спробувала заснути. Але крики, що долинали з вулиці, мені заважали, тому покрутившись у ліжку, я змушена була вставати, щоб зачинити віконниці.

Цього разу мої кроки почула служниця.

- Доброго ранку, пані, - шанобливо кланяючись, вона тихенько зайшла до кімнати та,  випереджаючи мене, зачинила вікно сама. – Діти завадили вашому відпочинку?

- Ну так, я хотіла б ще поспати, - сказала я, дивуючись, як взагалі таке могло бути - залишити вікно відчиненим, коли в кімнаті хтось відпочиває, а на вулиці натовп верескливих дітей.

- Вибачте, - опускаючи на вікнах штори, служниця повернулася в мій бік.

І я замилувалася красою її обличчя. Що, невже густі чорні вії ще й підфарбовані?

Особисто я не любила користуватися косметикою, адже й так була красунею. Так, вбрання я любила, і прикраси, звісно, ​​також. Але псувати шкіру, вискубувати брови та намащувати червоним губи – оце вже ні.

- Просто… У нас прокидаються дуже рано, - пояснила служниця, коли я, роздратовано зітхнувши, лягла на живіт та заховала руки під подушку. - А діти господаря, вони бігають, де заманеться, їм все дозволено, от і вибрали для своїх ігор газон під вашим вікном. Я ж не думала, що вони прибіжать сюди, тому й відчинила вікно, аби провітрити.