Глава 5. Несподівана зустріч

Замок моїх батьків був красивий і навіть вишуканий. Хоч і просторий, але не надто великих розмірів – складався з головної будівлі та прибудови з вежею, що налічувала три поверхи. І розташовувався він на горі, з вершини якої відкривався чудовий краєвид на зелену долину, красиво поцятковану охайними будиночками селян, невеликими огорожами, яскравими клумбами, деревами, а також – полями, що потопали навесні та влітку в квітучих маках, дзвониках і ромашках. На подвір'ї перед головним входом у нас був круглий фонтан зі статуєю, скрізь стояли лавки, росли кущі жасмину та троянд, по газонах вільно гуляли павичі та бігали білі пухнасті кролики.

Цей же палац був взірцем похмурого аскетизму й пихатої величі. Широко розкинувшись, два його крила виглядали як два окремі замки, своїми розмірами (кожен з них) рівняючись фортеці. Головна будівля була настільки високою, що її цоколь розсікав хмари, а портик над центральним входом підтримували чотири масивних колони із чорного мармуру.

Обережно підтримуючи мене під руку, людина в масці допомогла зійти з карети. Звівши погляд вгору і з захопленням розглядаючи на трикутному фронтоні дві кам'яні фігури величезних жінок з котячими головами, зеленуватих – немов мідь, покрита «іржею», що широко розставили ноги і зчепилися руками в поєдинку, я ледве втрималася на ногах, тому що мене продовжувало трясти, неначе я все ще їхала в кареті. До того ж гостре бажання задовольнити природну потребу не дозволяло довго стояти на одному місці.

Роззирнувшись на всі боки, я зрозуміла, що стою посеред відкритого простору, де немає ні кущика, ні деревця, і тільки похмурі сірі кам'яні стіни змогли б стати мені укриттям, та й ще – карета.

- Та звільніть мені нарешті руки. Адже я все одно вже не втечу від вас, мені боляче, - попросилась я.

А коли мотузки були розв'язані, я закричала:

- Відверніться!

Звертаючись до двох чоловіків, один з яких так само тримав мене під лікоть, а другий дивився впритул, стоячи біля змилених коней.

- Ще чого!.. - хмикнув наглядач. - Ходімо! Ми не можемо більше зволікати жодної хвилини, подивися, як швидко стемніло, і господар, мабуть, уже зачекався. До того ж, ти роздягнена, а погода в нас сама бачиш, яка – дощ і вогкість, та ще й пронизливий вітер – а раптом застудишся та захворієш?

І справді, тільки тепер я відчула, що наскрізь промерзла та починаю тремтіти. Дрібний холодний дощ, мов туман, щільною пеленою висів у повітрі і одночасно сипався бісеринками на зелену траву, вітер же хльостав мене по оголених руках, тріпав поділ умить вимоклої сукні і немов колов голками.

- Мені все одно!!! - відчуваючи, як живіт мій просто лопається, я сіпнулася всім тілом, ривком вивільнивши руку - і присіла тут-таки біля карети, на ходу, як могла, стягуючи білизну, ледь встигаючи.

Заплющивши очі, я нарешті відчула ні з чим незрівнянне задоволення.

Вперше мені не було соромно робити таке на людях.

А ще зовсім недавно я була такою скромницею! Коли вранці покоївка приходила в спальню за моїм нічним горщиком, я щоразу згорала від сорому, що їй доводиться бачити те, чим він був наповнений. І я намагалася не зустрітися з нею очима. А тут…

- Чому витріщилися?! – видихуючи з полегшенням, я гордо відкинула волосся, що звисало мені аж на обличчя, і раптом поруч з каретою побачила ще одну пару ніг.

Це точно були не ноги моїх викрадачів, тому що я добре запам'ятала короткі руді черевики викрадача, і візник був взутий точно в такі ж, зроблені з грубої шкіри, з круглими носаками, трохи задертими догори, я глянула на них мигцем, присідаючи у «вимушеному реверансі».

А ці - величезні чорні чоботи, були начищені до блиску, по боках стирчали, либонь золоті шпори, бо сяяли щоразу, як незнайомець переступав з ноги на ногу. До того ж мої викрадачі були одягнені в сірі полотняні штани, приспущені на черевики та зав'язані ремінцями зверху. Шкіряні штани незнайомця були заправлені в широкі холяви чобіт, і одразу ж над ними звисав каптан. Довгий бордовий плащ стелився по траві.

Закусивши від сорому губи, я повільно підвелася і зойкнула, зашарівшись, немов троянда.

Так, передчуття мене не обманули - це був лорд Габріель Лусконте.

Стоячи проти свого жахливо помпезного замку, він поблажливо посміхався, спостерігаючи за моїм приниженням.

"О Боже! – жахнулася я. - І що ж - він ВСЕ бачив?!! Це кінець! Я просто не переживу такої ганьби! Як мені дивитися йому у вічі? Як щось вимагати, обурюватися? Настільки ж я, мабуть, жалюгідно виглядаю. І навряд чи – після всього цього, він просто тепер цілуватиме мою руку…»

Я відразу ж забула і про холод, що скував моє тіло, і про втому. Повільно випроставшись, під єхидні усмішки моїх викрадачів, опустивши і розправивши спідниці, я все-таки змогла зібратися з силами. Відвівши погляд убік та притискаючи затерплі руки до грудей, торкаючись скоцюрбленими пальцями до медальйону, я якомога різкіше запитала:

- Лорде Габріелю Лусконте, то це ВИ мене викрали?!

- Які ж Ви проникливі, леді Алеліє, - хмикнув лорд. – Я ж Вам пообіцяв, тоді, у будинку Вашого батька, пам'ятаєте?

На це зухвале і нескромне запитання я вирішила не відповідати.

Звичайно ж, я пам'ятала, і навіть майже здогадалася, хто ж наказав мене вкрасти, але говорити будь-що мені раптом розхотілося. Тому що я розуміла: що б я не сказала тепер цьому чоловікові - все одно я його полонянка, і нічого змінити вже не можна.

«Господи, що ж тепер буде зі мною?» – все сильніше відчуваючи на своїй шкірі хльосткі удари поривчастого вітру та краплі дощу, я тремтіла, але не від холоду, а від відчуття своєї абсолютної безпорадності.

- … а я свої обіцянки виконую. Мені й так довелося довго чекати. Чи знаєте, що мої слуги майже два місяці по черзі чатували за Вами? І ось нарешті їм вдалося виконати мій наказ.

- Ви - чудовисько ... - тремтячими губами прошепотіла я.