Глава 2. Перший танець

А тоді лорд Габріель Лусконте навіть запросив мене на танець.

Я не знаю, що на мене найшло, але я з радістю прийняла його запрошення, і навіть бабуся, хоч і неохоче, але все ж таки дала на те свою згоду.

А потім ми кружляли по залі. Моя шовкова фіолетова сукня, легка і довга, аж до підлоги, підлітала вгору щоразу, коли ми робили з ним нове коло. Я добре відчувала міцну руку Габріеля у себе на талії, а другою він легенько стискав кінчики моїх білих пальчиків, схованих в ажурні рукавички, що були прикрашені перлами та золотим шиттям.

Ах, який приємний запах йшов від його розпашілого тіла!

 Мої відкриті груди, що виступали із широкого декольте, облямованого піною з мережив, прикрашені лише медальйоном бабусі, схвильовано здіймалася щоразу, коли лорд Габріель кидав туди пронизливі погляди своїх чорних очей. А якими пухнастими та довгими були його вії! Я навіть у дівчат таких не бачила. От нагородила природа красою!

Ми танцювали мовчки, з його щільно зімкнутих вуст не зірвалося жодного слова, але багато говорили очі та рухи тіла.

Я зрозуміла, як сильно сподобалася Лусконте, коли в одному з па він притулив мене до себе аж надто міцно, і я відчула неймовірний жар, що йшов від його тіла, його аромат, і ще дещо, що неймовірно мене схвилювало.

Так, я була невинною дівчиною, але, повірте, доживши до вісімнадцятиріччя, вже дещо знала про стосунки між чоловіками та жінками. До того ж у мене було кілька заміжніх подружок, які мені про це розповідали. І тому я зрозуміла, що у лорда Габріеля стався маленький чоловічий конфуз – просто під час нашого з ним танцю. Ось як я йому сподобалася!

Звичайно, я постаралася нічим не видати свого збентеження - від того, що зрозуміла, що ж трапилося насправді. Але щоки мої запаленіли, а з очей навіть бризнули сльози. Вперше я відчула симпатію (і навіть потяг) до чоловіка. І я б, можливо, навіть надіялася на щось, і навіть якось би відповіла на його почуття, тим більше, що всі незаміжні дівчата витріщалися на нашу пару.

Найбільша складність була в одному – що це був саме лорд Габріель Лусконте, самітник, женоненависник, вдівець із поганою славою садиста. Тому я спробувала задушити в собі те почуття, що зародилося так раптово. І коли мій кавалер, турботливо ведучи мене за руку (повз перекошені від подиву обличчя дівиць, повз старших дам, що нервово обвіювалися віялами, крізь освітлену безліччю свічок залу), повернув бабусі, я навіть не подивилася йому в очі, а, стримано кивнувши, відкинула убік шлейф і просто сіла на краєчок дивана.

І тут, на мій величезний подив, почула, як лорд Габріель сказав, звертаючись до моєї бабусі:

- Графине, прошу дозволу відвідати Ваш замок із дружнім візитом. Коли б я міг це зробити... найближчим часом?

- Але... Мммм... Мені потрібно спочатку запитати у свого сина, адже це він – господар, – бабуся відразу ж знайшла привід відмовити, та й чи могло бути інакше?

- Добре. Спасибі. Тоді я піду і пошукаю графа Олександра Маркрафта?

- Ідіть, молодий чоловіче, - з нотками поблажливості в голосі сказала бабуся.

І коли лорд Габріель пішов, вона пробурмотіла собі пін ніс, але так, аби я почула:

- Ось ще, що надумав! Синя борода, фі!

Я не знала, чи потрібно мені відповідати на ці її слова, тому, геть захекана і почервоніла, я просто вдавала, що відпочиваю. Взявши з таці келих з шампанським і відпиваючи ковток за ковтком, я не припиняла спостерігати за тим враженням, яке справила на невдалих наречених лорда Габріеля, адже я знала більшість із них в обличчя.

Ось Ліза, вона, якби змогла, спопелила б мене одним тільки поглядом.

Наталія вже, мабуть, прикидала, до якої податися відьми, аби навести на мене порчу.

А Ольга! Та навіть вийняла зі свого красиво завитого і вкладеного вінком каштанового волосся одну білу квітку і, міцно стиснувши її в руках, відривала пелюстку за пелюсткою, нервово кусаючи губи і просто-таки обсипаючи мене з ніг до голови лютими, спопеляючими поглядами!

Відмовивши в запрошенні на танець аж трьом кавалерами відразу, я з нетерпінням чекала на те, щоб знову побачити в залі лорда Габріеля. Ні, я не сподівалася, що він запросить мене ще раз, і навіть не хотіла цього. Але мені було цікаво, що відповів такому незвичайному чоловікові мій батько! А це я могла б зрозуміти тільки за виразом його обличчя.

Минуло кілька годин, і ось заграв вальс – танець королів! Дами та кавалери вийшли в центр зали і закружляли під чарівні звуки музики. Лорда Габріеля все не було, і я навіть почала хвилюватися, бо помітила, що Ліза, дивлячись у мій бік, єхидно посміхається, наче натякаючи: ну що, тепер і ти – одна з нас?

"Це не так, - хотілося мені їй відповісти. - Мені все одно і до лорда Лусконте, і до всіх інших!"

Але якийсь черв'ячок сумніву все ж ворохобився у моїх грудях, заважаючи спокійно милуватися танцем.

Лорда Габріеля я побачила лише тоді, коли оголосили про закінчення балу. Вони із моїм батьком йшли, мило розмовляючи, майже торкаючись один одного плечима, так що здавалося, зустрілися два нерозлучних друга. Думаю, що тоді всі вперше побачили усмішку на зазвичай похмурому обличчі загадкового самітника.

- Ось що?! - поправляючи на плечах шубку, бабуся смикнулася, наче була вражена громом, а в її вухах зблиснули чималі діаманти. – Та я не дозволю цьому статися ніколи!

- Про що це ти?

- Ця їхня змова, ця розмова ... Я розумію, до чого все йде. Але ні, таке може статися, тільки якщо я помру. І то... Справді, - її мова стала швидкою, рухи метушливими. - Потрібно скласти заповіт, щоб навіть після моєї смерті ти, люба Алеліє, була в безпеці від посягань ось таких лордів. Гляньте-но, який лукавий погляд, яка хижа усмішка.

- Про що вони розмовляють? – ніби не розуміючи, що ховається за всім цим, спитала я, наївно кліпаючи віями.

Так, у той момент я тріумфувала, ловлячи на собі заздрісні погляди решти дівчат, які, мабуть, розуміли, до чого все йде.