Глава 1. Дорога в невідомість

Того дня вітер аж надто відчайдушно розхитував мереживні фіранки, крізь які я намагалася розгледіти дорогу. Мимо мчали дерева, гілки голосно тарабанили по стінах карети, колеса підлітали на вибоїнах, струшуючи мої нутрощі та провокуючи напади нудоти.

Мене везли невідомо куди та невідомо хто, якісь викрадачі. Але я лиш хотіла прогулятися околицями і нарвати квітів.

Замок моєї родини височів на горі, внизу тулилося чимале селище, і більшість наших слуг мешкала саме там.

Але ж це неможливо, щоб хтось із них наважився на таке – посприяти у викраденні дочки своїх господарів!

Хоча у світі багато чого відбувалося такого, про що й не подумаєш.

Мій батько-граф був дуже щедрий. І якщо в сусідніх володіннях селяни стогнали від непосильних поборів і жили в халупах, то деякі з наших особливо старанних підопічних мали добротні вози. А найближчі від нас сусіди, дрібні землевласники, навіть власні карети.

Можливо, що в одній із них я тепер і їхала.

Але куди?

І хто це наважився на такий зухвалий вчинок – викрасти єдину дочку найвпливовішого королівського васала?

Так, я вчинила нерозсудливо, відійшовши від дому так далеко, не взявши в супровід бодай одну зі своїх покоївок. Але - останнім часом мені так набридло товариство всіх цих пліткарок, наклепниць і заздрісниць, що розхвалювали мене з ранку до ночі, що я могла побути на самоті хіба що вночі. Тому я і зважилася на таку легковажну прогулянку. І ось…

- Гей, красуне! Ти як там почуваєшся? - щойно карета виїхала на рівний тракт, я раптом побачила чоловіче обличчя, що схилилося до мене, і, різко відсахнувшись від вікна, впала на подушки.

Відповісти я не могла, тому що пика того, хто запитав мене про самопочуття, була дуже жахливою – рідкі зуби, занадто темна шкіра, поцяткована виразками та прищами, витріщені білі очі без вій, гострий ніс гачком, жовте клоччя перуки, що звисало замість волосся, перехоплене шкіряною пов'язкою над чолом.

Ні, я не могла знати цієї людини, це був чужинець! Як і той, що сидів у кутку карети, його обличчя приховувала чорна шкіряна маска.

Притиснувши до грудей зв'язані руки, я спробувала вгамувати шалене серцебиття, і раптом доторкнулася пальцями до чарівного медальйону.

 Це був подарунок бабусі, яка замінила для мене матір.

Моя матінка не померла, принаймні, я продовжувала в це вірити. Як розповідав батько, якось вона просто вийшла на прогулянку – і зникла назавжди.

- Я думаю, що вона потонула в річці, - постійно повторювала бабуся.

І хоч тіла ніхто не знайшов, та й свідків того, як вона тонула, не було, бабуся чомусь вирішила, що все сталося саме так.

Батько після смерті своєї молодої дружини вирішив більше не одружуватися. Гадаю, усі ці роки він вірив та сподівався на те, що одного дня вона до нього повернеться.

 І я також вірила.

 І чекала.

Але дива не сталося.

Бабуся все наполягала, щоб батько привів у дім нову господиню. Але він відмовлявся.

- Моя Юлія жива… А коли навіть ні, то… я не хочу, аби моя дочка мала мачуху. Ти заміниш їй матір, і виховаєш так, як виховала мене.

- Ну до чого тут Алелія? - дивувалася бабуся. - Тобі потрібна дружина. А в замку – нова господиня.

- Дружина в мене вже є.

- Але ж вона давно зникла.

- Ми поклялися у вірності один одному! І якщо не тут, на землі, то на небесах ми з Юлією обов'язково зустрінемося. І що я їй тоді відповім? Що зрадив?

- Це смішно, їй-богу, - говорила бабуся, яка, мабуть, бажала синові добра, - Юлії немає з нами вже більше десяти років. Та й скільки ви прожили з нею разом, рік?

- Два роки, – казав батько. – І щодо господині. Мамо, ти цілком справляєшся з цією роллю.

- Я вже занадто перевтомлена

- Тоді... Алелія скоро підросте, і замінить тебе.

- Ха-ха! Вона вийде заміж, і покине нас самих серед цих похмурих кам'яних стін. У цих холодних кімнатах, яким так бракує жіночого сміху, свят, балів!

- Ой мамо.. - зітхав батько і швидко йшов геть.

Я ж усе добре чула та тихенько молилася про те, щоб моя матінка знайшлася, щоб вона не померла, щоб тато її дочекався.

Але роки йшли, а мама все не поверталася. У волоссі графа Олеандра Маркрафта почали з'являтися сиві пасма, зморшки на високому лобі ставали все глибшими, губи – напруженішими; іноді мій батько здавався мені відчуженим.

Я бачила, як він страждав. Але чим я могла йому допомогти?

Ось карета знову виїхала на рівну дорогу, і я нарешті змогла перепочити. Тим більше, що та жахливий чоловік у вікні, так і не дочекавшись від мене відповіді, зник. А цей, що сидів у темному кутку, здавалося, просто заснув, бо зовсім не реагував ні на поштовхи всередині карети, ні на мої зойки.

Наважившись, я стисла в тремтячих пальцях медальйон і, відкривши його, почала уважно розглядати птаха, який трохи виступав над блакитнуватою емаллю, що вистилала його внутрішню поверхню. Яскраво-сині пір'їни з золотими цятками, червоний чубчик, жовті дзьоб і лапки, крихітне вічко із фіолетового аметрину.

- Знаєш, донечко, - показуючи медальйон, сказав якось батько. – Цю річ я мав подарувати після весілля твоїй матері, адже птах, що всередині, – чарівний охоронець нашого роду, покровитель жінок. Але так і не зміг…

Я глибоко зітхнула та доторкнулась пальцем до виступаючих контурів птаха, помилувалася відблисками на гранях чималого аметрину.

- Цей дорогоцінний камінь, який так гарно блищить і переливається в оці у пташки, твій прадідусь-конкістадор першим виміняв у вождя племені індіанців Аурейрос! – продовжив батько. – Потім він ще й хотів одружитися з його дочкою (яку пристрасно покохав, і вона покохала його) і відвезти її з собою. Але принцеса несподівано захворіла та померла. І ось, не знаючи, як втамувати пекучий біль від втрати, твій предок віддав усі здобуті скарби вождеві в обмін на цю єдину пташку, яка раніше належала його нареченій. А потім прикрасив порожнє вічко цим каменем…