Розділ 55. Треба щось робити

— Татку, і все-таки звідки у тебе ця картина?

Батько приїхав на запрошення Теодора в замок Рош-ді-Вуар ще вранці. Але до обіду у Ніколетт і її батька не знайшлося часу залишитися наодинці — ще б пак, адже на завтра намічені її офіційні заручини з Тео. Взагалі-то планувалася скромна церемонія, але гостей з'їхалося вже стільки, що про скромність, схоже, доведеться забути. Чоловіки весь ранок були зайняті важливими розмовами, та й у самої Ніколетт справ було не злічити. Однак після полудня їй все ж таки вдалося запросити татка на чашку чаю на одному з затишних балкончиків, і тоді вона відразу почала розпитування. Цікавість аж палила зсередини.

— Я купив полотно у самого автора — у Де-Ренаурдіно, — не без гордості заявив татко.

Ніколетт посміхнулася. Щось тут не складалося. Батько зовсім не цікавився мистецтвом, а раптом вирушив до столиці на виставку, щоб купити картину? Чи де він її придбав? Навряд чи знаменитий художник влаштовував розпродаж на ярмарку у сусідньому селі. Та й не в цьому полягає основна сумнівна частина.

— Але ж картина коштує великих грошей.

— Так, дуже великих, — погодився татко, — але мені вона дісталася зі знижкою, — він знизив голос і подався вперед: — а точніше, задарма.

— Задарма? Але як таке можливо?

Татко самовдоволено посміхнувся і взяв із блюдця шоколадне печиво.

— Як подяка за надану послугу.

— Яку? — Ніколетт теж подалася вперед. Ставало все цікавіше і цікавіше.

— Де-Ренуардіно у пошуках натхнення подорожував королівством. І так сталося, що його карета зламалася неподалік нашого маєтку. Він попросився на нічліг. І хоч на той момент я не знав, що переді мною дуже відома в мистецькому середовищі людина, відмовити мандрівнику, який потрапив у біду, я не міг.

— А коли це сталося? — Ніколетт не пам'ятала, щоб у них в маєтку зупинявся мандрівник, карета якого зламалася.

— Це сталося півроку тому, коли ти гостювала у тітоньки Моллі, — пояснив татко і продовжив історію: — За вечерею гість розповів мені, хто він, а на ранок зібрався їхати. Перед від'їздом сказав, що саме в нашому маєтку знайшов те, що шукав — натхнення. Його розбудив крик півнів і ріжок пастуха, що виводив корів на пасовища, а також підбадьорливий гучний бас мисливця, який зібрався підстрелити дичину (це він про Дороті) — і в цей момент у його голову прийшла ідея нового творіння. «На знак вдячності за вашу гостинність, я надішлю вам одне зі своїх полотен у стилі спрощенізму», — на прощання пообіцяв він. Я, правду кажучи, не надав значення його словам, тому що мені здалося, що він трохи перебільшував, коли представився знаменитим художником.

Ніколетт історія здалася неймовірною і навіть неправдоподібною, і якби розповідь прозвучала не з вуст татка, а від когось іншого, то, мабуть, вона б не повірила. Нечувана щедрість — пообіцяти дуже дороге полотно на знак вдячності за нічліг і пробудження криками півнів та бадьорим басом Дороті. Щось тут було не так.

— Можеш собі уявити, яким було моє здивування, коли я справді отримав посилку від Де-Ренуардіно, — продовжив татко. — Це сталося нещодавно. Ти вже жила і працювала тут, у Рош-ді-Вуар. Каюся, доню, мені не дано зрозуміти сучасне мистецтво. Картина не справила на мене жодного враження, і я сильно засумнівався у її цінності. Але бачила б ти реакцію на полотно мерзотника Дідьє. Тоді я ще не знав, звичайно, що він мерзотник, і був радий, що генерал відразу погодився на ваш шлюб, щойно взяв з мене обіцянку віддати йому полотно як посаг.

Татко винувато усміхнувся. Але Ніколетт анітрохи не гнівалася на батька за те, що так наполегливо сватав її генералові. Вона дивувалася, як йому взагалі вистачило терпіння і самовідданості виростити та виховати сім дочок, а потім кожній підібрати нареченого. Тут будь-хто може помилитися.

Кравець накинув на плечі Теодора новий парадний камзол, критично оглянув з усіх боків і, здається, залишився задоволений своєю роботою.

— Ну як тобі? — спитав Теодор у брата, який спостерігав за процесом приміряння з улюбленого крісла біля вікна.

— Чудово, — запевнив він з дивним виразом обличчя.

— По тобі й не скажеш, — посміхнувся Тео.

— Еге, чи думав я, що колись заздритиму цьому?

— Чому? Новому камзолу? — підколов Теодор, хоча здогадувався, що брат має на увазі інше.

— Ні, тій церемонії, заради якої цей камзол пошитий.

Колись і Теодор не думав, що відчуватиме незрозумілу та обурливу радість від прощання з холостяцьким життям.

— У тебе все попереду, — підбадьорив він Матіса.

— Сумніваюся, — похмуро заперечив брат. — Вона знову відмовилася навіть від простої прогулянки парком.

Ох, Августа! Неприступна фортеця. Відчувається, що родичка короля. Теодор був упевнений, що вона відчуває інтерес і симпатію до Матіса, чому ж не дасть йому шанс?

Кравець зробив кілька позначок кравецькою крейдою і зняв з Теодора камзол.

— Залишилися останні штрихи, мілорде. Надвечір все буде готове, — з цими словами вийшов із кабінету.

Тепер, коли Теодор і Матіс залишилися вдвох, можна було продовжити розмову, перервану приходом кравця. А говорили брати про спільну справу. Ніколетт і Теодор вирішили не продавати рецепт Фамілієна комусь сторонньому, а організувати свою фабрику з виробництва фарб, що самосвітяться. Матіс рішення підтримав та висловив готовність брати участь у проекті.

Це була вже не перша їхня розмова на цю тему. Брати є брати — у них із багатьох питань сходилися думки. Залишалося лише узгодити деталі. Під кінець розмови до них змогла приєднатися Ніколетт. Вона тільки-но почаювала з батьком на балконі і світилася ніжним рум'янцем і... свіжою ідеєю:

— Я подумала, що барвники на основі рецепту Фамілієна можна використовувати ще й для фарбування тканин.

Теодор не втримався цмокнути наречену в маківку.

— Розумниця! Уявляю собі панянок у бальних сукнях із самосвітного матеріалу. Як тобі ідея, Матісе?