Розділ 54. Скарби

Ніколетт здогадувалася, що вмістом скриньки може виявитися зовсім не золото, смарагди та діаманти. І не помилилася. Найцінніше — це не завжди коштовності. Навіть звичайна на вигляд річ, якщо вона служить пам'яттю про якусь зворушливу подію або кохану людину, здатна стати набагато більш дорогою серцю, ніж незліченні багатства. Ось і у Фамілієна вийшло так само.

На дні скриньки лежав портрет — юна красуня в червоній масці, прикрашеній пір'ям. Ніколетт акуратно вийняла його назовні. Це була абсолютно дивовижна робота — чарівна, інакше й не скажеш. Нічого подібного їй ще не доводилося бачити. Фарби на полотні світилися, мерехтіли, переливалися, роблячи малюнок надзвичайно живим. Ніколетт вдивлялася в очі, які не могла приховати маска — глибокі розумні загадкові — там відображався цілий світ. Здавалося, якщо придивитися краще, можна прочитати всю непросту долю цієї відчайдушної жінки.

Ніколетт не сумнівалася, що тримає в руках портрет Лілаї, а автор роботи — лорд Фамілієн. Щоб створити подібне, потрібна не лише майстерність, потрібні живі емоції — справжні глибокі почуття, які рвуть душу. Вони відчувалися у кожному мазку.

Такою картиною можна милуватися годинами. Дивишся — і час завмирає, стирається грань між минулим і сьогоденням, і відкривається майбутнє.

— Тут теж є магічний тайнопис, — Тео показав на сріблясту в'язь, що тягнеться внизу полотна. — Можеш розшифрувати?

— Можу. "Кохання вічне".

— А мій пра-пра-пра-прадід, виявляється, був рідкісним романтиком.

Тепер Ніколетт була впевнена, що Тео успадкував цю рису свого предка. Не такий вже у її все-ще-несправжнього-нареченого і нестерпний характер, яким Теодора наділили чутки. Коли захоче, він може бути дуже романтичним. Особливо в деякі моменти, такі як зараз. Весь час, поки вони роздивлялися полотно, руки Тео ніжно гріли її плечі. А губи торкалися то маківки, то вушка, то шиї.

Минуло з чверть години, поки Ніколетт змогла відкласти портрет і дослідити скриньку далі. Картина була не єдиною річчю, яка зберігалася там. На дні лежали папери — мабуть, продовження історії Фамілієна та Лілаї. І ще один предмет, який викликав сильну цікавість — флакончик, стінки якого сріблясто переливалися чи то самі по собі, чи то від того, що світився вміст.

Теодор покрутив незвичайну знахідку в руках і трохи збовтав тягучу рідину, намагаючись зрозуміти, що це. Але відкривати ємність поки не став.

— Давай спочатку прочитаємо, що у паперах.

Вони зручно влаштувалися поряд на плетеному дивані. Читати, як Ніколетт зрозуміла, знову мала вона. На пожовклих від часу аркушах вона виявила рівні рядки, виведені строгим, без хитромудрих завитків, почерком. Вочевидь чоловічим.

— А це, схоже, писав уже сам Фамілієн, — припустила вона.

У паперах виявилося продовження історії, розпочатої Лілаєю. Але чоловіки завжди чоловіки. Якщо записи екзотичної пташки читалися як захопливий роман, то оповідання Фамілієна виглядало хронікою. Але навіть крізь скупі чоловічі рядки все одно проглядали почуття. Відносини лорда та його дружини-акторки завжди були сповнені кохання. Вони продовжували жити в острівному королівстві і незабаром знайшли там друзів. Після первістка у них народилося ще троє дітей — дві доньки та син. Діти здобули хорошу освіту, і кожен вибрав собі заняття до душі. Час летів. І старші діти порадували батьків онуками.

Фамілієн був щасливий, і лише одна думка трохи затьмарювала його щастя. Він був єдиним спадкоємцем своїх батьків, і йому було шкода, що дорогий серцю замок Рош-ді-Вуар може залишитися без господаря і стояти пусткою, якщо ніхто з нащадків не повернеться на історичну батьківщину. Фамілієн вірив, що рано чи пізно (нехай навіть не за його життя), але закони його рідного королівства стануть більш прогресивними і його шлюб з жінкою неблагородного походження вважатиметься законним, а отже, його онуки та правнуки будуть визнані законними власниками Рош-ді-Вуар. Але навіть якщо ситуація стане сприятливою, залишиться ще одна проблема — як зробити так, щоб хтось із нащадків захотів залишити острівне королівство? Адже старий похмурий покинутий Рош-ді-Вуар здаватиметься їм чужим.

Лілая знала, які думки обтяжують чоловіка. Вона вигадала рішення — легенда. Замок стане привабливим для нащадків, якщо оповити його таємницею.

— Таємниці манять, — сказала вона Фамілієну. — Бажаючи розгадати загадку, хтось із наших онуків чи правнуків приїде у Рош-ді-Вуар. І якщо завдання виявиться досить складним, йому доведеться пробути в замку досить довго. За цей час він полюбить Рош-ді-Вуар і прийме рішення залишитися назавжди. Неможливо не закохатися в його похмуру велич.

Ідея Фамілієну сподобалася.

— Якщо комусь із наших нащадків передасться твоя наполегливість та авантюризм, то він обов'язково спокуситься загадкою.

Лорд ненадовго повернувся до Рош-ді-Вуару, щоб зробити в замку схованку, куди поклав найцінніше. Підказку залишив на одній зі своїх картин, на якій було зображено замок. Там же, у картині, сховав і другу частину п'єси, написаної Лілаєю. Бажаючи ускладнити пошуки своїм нащадкам, він інсценував крадіжку, але насправді віддав полотно одному з друзів-колекціонерів. Той заприсягся, що картина буде передаватися в його сім'ї з покоління в покоління, поки за нею не прийде хтось із синів Фамілієна.

— Це було найскладнішою частиною головоломки, на якій спіткнувся ще мій прадід, — Теодор слухав як зачарований, але слова про інсценування крадіжки змусили його висловити думки вголос. — Саме мій прадід був першим із нащадків Фамілієна, хто надихнувся легендою і приїхав у Рош-ді-Вуар, щоб знайти схованку. Але, на жаль, не знайшов навіть картини з підказкою.

— Виходить, розрахунок Фамілієна та Лілаї спрацював. Схованку не було знайдено, але за час пошуків твій прадід прикипів до замку душею, та так і залишився жити тут.

Ніколетт задумливо усміхнулася. Хто б міг подумати, що історія з легендою матиме таку долю. Змінилося ще два покоління, нащадки Фамілієна вже перестали вірити в існування схованки, коли її таки вдалося відшукати.