Розділ 53. Сховок

Цієї ночі Ніколетт вирішила не лягати спати, а дочекатися повернення Теодора. Вона зайняла спостережну позицію на балконі. То вдивлялася в темряву під'їзної дороги, то милувалася зірками. У повітрі відчувався п'янкий запах моря, хоча поблизу замку не було великих водойм. Може, десь недалеко пройшла гроза, і вітер розносить околицями її освіжаючий подих?

Але яким би чудесним не здавалося це нічне чатування, Ніколетт не терпілося швидше побачити Теодора. І, нарешті, у сонній тиші почувся тупіт копит. Вона поспішила назустріч вершнику. Кулею промчала коридорами і сходами замку, щоб опинитися на ґанку точнісінько в той момент, коли Теодор почав підніматися сходами. Він одразу ж рвучко схопив її в обійми.

— Не спиш? — прошепотів хрипко.

Що це? З нього стікала вода, і він пах грозою, свіжістю та морем. Потрапив таки під зливу? Ніколетт жадібно вдихала цей аромат. Він здавався їй надзвичайно чоловічим і привабливим. І не мало значення, що її сукня від тісних обіймів теж намокла.

Він обхопив прохолодними долонями її щоки та поцілував. Його губи теж були чарівно прохолодними. Але лише у перший момент. Потім від поцілунку стало спекотно. Ніколетт п'яніла від нових незвіданих досі відчуттів, які інакше як солодким божевіллям і не назвеш.

Вони не пішли в замок — гуляли парком, взявшись за руки. У ніжній теплоті оксамитової ночі одяг швидко просох. Теодор розповів, як дочекався приїзду констебля. Той вислухав звинувачення на адресу Дідьє і вирішив відразу взяти його під варту. Прямо з каплиці генерала під конвоєм доставлять у найближчу в'язницю.

Цієї розповіді Ніколетт цілком вистачило. Більше говорити про Дідьє не хотілося. У них була цікавіша тема розмови.

— Я знаю, де схованка, — лукаво посміхнулася вона.

— Прочитала тайнопис на картині? — здогадався Теодор.

— Так. Срібляста в'язь, яка тягнеться зліва направо по низу полотна — у ній була підказка. Ходімо!

Ніколетт потягнула Теодора за руку до входу в замок. Він слухняно пішов за нею.

— Ти вже переконалася, що схованка справді там?

— Ні. Без тебе не стала.

Теодор засміявся.

— Я вважав, що цікавість — непереборна жіноча слабкість.

— По-перше, переборна, по-друге, не слабкість, а по-третє, я б все одно не змогла відкрити схованку. Тому що перстень залишився у тебе.

Вони йшли центральними коридорами замку.

— Здогадуєшся, куди ми прямуємо? — хитро глянула на Теодора Ніколетт.

— У підвал? Напевно, Фамілієн влаштував схованку в найвіддаленішому глухому недоступному куточку замку.

— Ні. Ми йдемо до обідньої зали.

— Зголодніла?

— І це теж, — усміхнулася Ніколетт.

Прогулянка на свіжому повітрі справді розпалила апетит. А Філімон, як знав — ще з вечора попередив, що залишив для панів у обідній залі бутерброди з беконом. Так, про всяк випадок.

Але сендвічі почекають. Ніколетт вивела Теодора на балкон, який через значні розміри вважався продовженням обідньої зали. Балкон використовували для того, щоб у теплу пору року можна було снідати, обідати чи вечеряти на свіжому повітрі. Напевно, Теодор провів тут багато часу. Навіть Ніколетт встигла не раз попити чай за затишним плетеним столиком, розташованим навпроти великої стіни, прикрашеної хитромудрими барельєфами.

— Тут, — Ніколет зупинилася і почала розглядати ліпнину.

Відчувалося, що над барельєфом працював талановитий майстер. Може, сам Фамілієн? Не виключено, що він відкрив у собі як талант художника, так і скульптора.

Ліпнина являла собою переважно рослинні візерунки — гілки квітучої яблуні, ґрона горобини, виноградну лозу. Всі ці рослини можна було зустріти в парку, розбитому біля замку. Усі, крім однієї.

— Тут? — здивувався Теодор.

Він теж поводив очима по стіні. Ніколетт розуміла, що йому важко роздивитися щось незвичайне в тому, що з дитинства бачив неодноразово. Втім, вона теж без підказки, прочитаної на картині, ні про що не здогадалася б. Хоча тепер, коли знала правильну відповідь, загадка Фамілієна здавалася не такою й складною.

— Я зрозумів, — раптом вигукнув Теодор. — Мова ось про цей барельєф, так? — він вказав на гілку екзотичного дерева з великими дивовижно красивими квітами, над одною із яких зависла маленька заморська пташка.

— Так.

Ніколетт не втрималася, щоб не провести рукою по майстерно зробленій ліпнині — доторкнутися до ніжних пелюсток і легких пір'їнок.

— Як же я раніше не здогадався? Лілая — кохана Фамілієна, його екзотична пташка, — Теодор теж підніс долоню до стіни, але йому виявилося цікавіше ковзати не по барельєфу, а по руці Ніколетт. Все вище і вище — до плеча та шиї, щоб заправити пасмо волосся за вушко, ніжно та лоскітно. А потім шиї торкнулися його губи. Ледь відчутно. Дражливо. Хвилююче. Вона мало не забула, навіщо вони сюди прийшли.

— Якщо одночасно натиснути на серцевини двох крайніх квітів, щось має статися, — саме так зрозуміла тайнопис Ніколетт.

Квіти були розташовані досить далеко одна від одної — одній людині не дотягнутися. Але ж їх двоє! Теодор став біля лівого краю барельєфа, Ніколетт — біля правого. Ух, як це хвилююче, що ж зараз відбудеться?! І ще тривожніше було від думки — а раптом нічого не станеться?

Вони, не змовляючись, одночасно натиснули на серцевини квітів.

Клац!..

Хрусь!

Брямц!..

Спрацювало! Серце вискочило з грудей і забилося схвильовано десь у горлі.

Старий механізм ожив — заскрипів, застогнав, натужно завив. Барельєф з екзотичною пташкою почав рухатися — подався вперед, а потім ковзнув угору, відкриваючи глибоку нішу в стіні.

І нехай балкон освітлювали лише зірки і кілька нічних настінних світильників, це не завадило роздивитися, що знаходиться в ніші — середніх розмірів скринька. Як і має бути у будь-якій легенді про схованку — скринька виглядала витончено і дорого, ще й переливалася таємничим світлом. Теодор дістав її з ніші і поставив на стіл. Скриня була замкнена, проте не важко було здогадатися, чим її можна відімкнути. Тео дістав з кишені перстень Фамілієна, але не став підносити до замка. З теплою усмішкою надів його на палець Ніколетт.