Розділ 52. Парасолька

Дороті від душі приклалася по дубовому лобі генерала прикладом, а потім відійшла на кілька кроків і взяла його на мушку. А Філімон почав його обшукувати. Зброї не знайшов, але виявив сімейний перстень, який повернув Теодору.

— Потрійна крадіжка: картина, леді та перстень, — холоднокровно констатував дворецький. — Думаю, на присяжних це справить належне враження.

Ніколетт спостерігала за тим, що відбувається, перебуваючи на руках Теодора. А це, виявляється, найзручніше місце, щоб споглядати світ: тепло, затишно, безпечно. Вона вже скучила за цим солодким відчуттям безпеки, і зовсім не відмовилася б провести в такому положенні хоч усе життя, але незабаром їй довелося перебиратися з рук Теодора на сидіння карети.

— Тобі краще поїхати в замок, — ласкаво прошепотів їй Тео. — А я залишуся стерегти Дідьє. Дочекаюся констебля та стражників, передам їм генерала, а потім повернуся. Я вже послав по них людей до найближчого містечка.

Ніколетт збиралася заперечити, що теж не проти була б подивитися на арешт Дідьє, але Тео переконливо придушив її протест поцілунком.

— Тобі треба відпочити. Ти ще дуже слабка. З тобою поїдуть Дороті та Філімон. Вони подбають про тебе.

Щойно карета рушила, Дороті, певна річ, відразу почала розповідати про те, як їм вдалося відшукати Ніколетт. Частину історії вона переповіла емоційно і голосно — так, щоб Філімон, який сидів на протилежній лаві, чув. А частину історії теж емоційно, але пошепки, щоб Філімон не чув.

— Коли ми з вами, пані, поїхали в маєток вашого татуся, Філімон виявив, що ви забули парасольку від сонця, — почала Дороті. — Але ж зараз так спекотно, ось він і вирішив осідлати скакуна і наздогнати нас.

— Дякую за турботу, — усміхнулася Ніколетт дворецькому, хоча, правду кажучи, не розуміла, навіщо б їй знадобилася парасолька — адже вони їхали в маєток татуся в критій кареті.

Дороті подивилася довгим виразним поглядом на дворецького, а потім, розвернувшись до Ніколетт, продовжила, сильно знизивши голос:

— Парасолька — це був лише привід. Насправді ж мій породистий не через парасольку за нами поскакав. Мені Лізочка, його племінниця, розповіла, що Філімон після нашого від'їзду місця собі не знаходив. Боявся, що ваш татко залишить мене у своєму маєтку (пам'ятаєте, він розповідав, що я йому дуже потрібна, що він без мене як без рук?). Ось мій породистий і розхвилювався, що мене більше не побачить. Тому й поскакав услід, щоб переконатися, що я не збираюся назавжди його залишити.

Дороті вкрилася рум'янцем насолоди. І знову подивилася на Філімона багатозначним поглядом, від якого манірне обличчя дворецького на мить втратило незворушність — в очах промайнули іскри обожнювання. Навіть такому породистому важко залишатися холоднокровним під впливом вбивчої чарівності Дороті.

Вона знову перейшла на гучну частину розповіді:

— Ви, напевно, вже здогадалися, пані, що та селянка, що зустрілася нам на дорозі з водою, була підкуплена генералом. Мені її злодійкуваті очі відразу не сподобалися. Я тієї води лише пару ковтків зробила. І хоч заснула разом з вами та кучером, але не так міцно, як ви. Коли генерал із своїми слугами вас із карети почали витягувати, я прокинулася. Розплющила очі і думаю, що ж робити. Відчуваю слабкість у ногах після снодійного. І рушниці, як на зло, при мені немає. З трьома я і без рушниці впоралася б, але їх шестеро, та ще й сам генерал. Тоді я знову очі прикрила — не стала виказувати, що не сплю. А сама слухаю в обидва вуха. Вони про каплицю заговорили, яка в Тієн-лу-Ше.

Ну, Дороті! От розумниця! Якби вона виказала, що не спить, її забрали б разом із Ніколетт, і тоді б ніхто не дізнався, де їх шукати. І бути їй зараз дружиною генерала.

— Коли Дідьє зі слугами поїхав, тут і Філімон прискакав із парасолькою. Я йому все розповіла, і ми кинулися назад у замок Рош-ді-Вуар по допомогу та рушницю, бо розсудили, що парасольки може виявитися замало. А звідти з лордом Теодором та охоронцями одразу до каплиці. Як же мені хотілося придушити цього Дідьє прямо на місці! Я геть не в собі була. Як він насмілився вас образити?!

Ніколетт обійняла Дороті. Притиснула до себе міцно-міцно — яка ж у неї вірна віддана... ні, не служниця, подруга! Філімона обіймати, звичайно, не стала, але наговорила йому багато теплих вдячних слів, і його манірне обличчя знову втратило незворушність — тепер там сяяла задоволена усмішка:

— Завжди до ваших послуг, пані.