Розділ 46. Фамільний перстень

Ніколетт пробігла очима перші рядки — так, це воно, продовження історії кохання лорда Фамілієна. Вона так сподівалася знайти ці папери, але навіть не могла подумати, яким чином вони потраплять до неї.

— Бернанде, розкажи все докладно, по порядку, — попросила вона слугу, що переступав з ноги на ногу. — Звідки ці аркуші?

— Пані, я ж не думав, що так вийде, я ж не хотів… А вона – хрусь… Не сердьтеся… — він роздивлявся свої величезні п'ятірні.

— Бернанде, по порядку, — благала Ніколетт. — Що хрусь? Це ти про картину кажеш?

— Про неї, пані, про ту, на якій ця… кірка гарбуза смугаста. Велике мистецтво так гарбуз намалювати, як виявилося. Він так і сказав: «Це шедерва!».

— Хто?

— Лорд Домінік, пані. Він домовився з вашим татом і лордом Теодором про те, щоб забрати картину до своєї колекції. Ось лорд Теодор і наказав мені цю шедерву в карету лорда Домініка віднести. Каже: «Поклич Жана і дій». Я подумав, а навіщо мені Жана звати? Жан сьогодні зайнятий на кухні. Густаву допомагає. Гостей-то он скільки багато! А я що, сам не впораюся? Ось я її підхопив та й поніс. А як у карету став заносити, а вона й не лізе. Я її і так, і отак — ніяк! Ну і довелося натиснути на неї легенько. Ось у цей момент вона й хрусь… — Бернард витер рукавом піт з чола. — Я ж не знав пані, що так вийде... Тільки ви не сердьтеся, я все полагодив. Я ж умілий, коли руками працювати треба, а не головою.

— Картину полагодив? — Ніколетт була збентежена, але спробувала підбадьорити Бернанда усмішкою.

— Її, — кивнув він. — Задню стінку, що відвалилася, назад прилаштував — комар носа не підточить. Та тільки аркуші, що випали, не став знову всередину запихати. Подумав, а раптом це важливі документи?

Нарешті історія Бенанда дійшла до потрібного моменту. Виходить, папери зберігалися всередині картини між полотном та задньою стінкою. Ніколетт була вкрай здивована. Як вони могли туди потрапити і головне — звідки в татка взялася ця картина? Ніколетт вже стільки разів хотіла поставити це питання батькові, але щоразу щось заважало.

— Я спочатку збирався віддати папери вашому татові, але не знайшов його. Подейкують, він уже поїхав. Тож прийшов до вас, пані. Не сердьтесь на мене, ведмедя незграбного, га?

Сердитися Ніколетт зовсім не збиралася. Навпаки, похвалила Бернанда і за те, що той зміг полагодити ненароком поламану картину, і за те, що здогадався віддати папери Ніколетт. Бенанд пішов радісний, що пані на нього не тримає зла.

Ніколетт не терпілося почати читання, але все ж таки вона змусила себе відкласти це заняття на потім. Насамперед треба було знайти татка і з'ясувати, звідки у нього полотно. Шкода, якщо він справді вже поїхав. А ще Ніколетт збиралася знайти Теодора і попросити, щоб він залишив картину в замку ще хоча б на день. Необхідно було ретельно дослідити полотно. Можливо, папери, що випали — не єдиний секрет цієї «шедерви». Фантазія Ніколетт настільки розігралася, що з'явилося немислиме припущення — а раптом під шаром жовто-зелених смуг у стилі спрощенізму криється та сама легендарна картина з магічним тайнописом? Ніколетт доводилося не раз чути історії про те, що до подібних хитрощів вдавалися як з шахрайських, так і з добрих спонукань.

Вона заховала папери під подушку і вискочила з покоїв. Музики вже чути не було — більшість гостей роз'їхалися. Ні татуся, ні Теодора швидко знайти не вдалося, тому Ніколетт ішла поговорити з воротарями, які чергували на виїзді з замку. Відразу з'ясувалося, що батько справді вже поїхав. І найнеприємніше, що і карета лорда Домініка теж відбула. Це означало, що картина вже на шляху до свого нового місця перебування.

Засмучуватися Ніколетт не стала. Адже можна буде попросити Теодора найближчим часом відвідати його батьків. З цією заспокійливою думкою вона повернулася до себе. Влаштувалася зручно у кріслі та поринула в читання. Історія зворушила до сліз. Ніколетт і уявити собі не могла, якою незвичайною виявиться доля лорда Фамілієна та його екзотичної пташки.

З того дня, як він дізнався, хто насправді ховався під маскарадним костюмом, життя Фамілієна перекинулося з ніг на голову. Ні, зовні нічого не змінилося, але що діялося в його душі! Він дивився на свою скромну боязку покоївку, яка, як і раніше, щоранку приносила йому каву і прибирала покої, дивився і не розумів, як міг раніше не помічати, наскільки ніжне та миле це юне створіння. У ній стільки простоти та природності. Але він бачив ще й інше — глибину. В глибині її бездонних очей таїлося щось привабливе й незвідане. Як же важко йому було, як і раніше, залишатися у спілкуванні з нею холодним байдужим господарем! Однак одного разу він не витримав:

— Навіщо ти зробила це, Лілає? — Він упіймав її тендітне зап'ястя, коли вона ставила чашку вечірньої кави на стіл. — Навіщо?

Адже Фамілієн знав, відчував — вона давно зрозуміла, що він здогадався, хто був у костюмі екзотичного птаха на тому балі-маскараді.

Її очі спалахнули на мить. Ще жодна жінка так не палила його душу одним своїм поглядом. Але наступної секунди знову стала відстороненою.

— Це був безневинний жарт, мілорде. Я прошу пробачити мене.

Вона спробувала вивільнити руку. Але пізно, він уже не був в змозі контролювати свої дії. Продовжуючи тримати, підвівся з крісла, навис над нею, зазирнув у вічі:

— Правду! — запитав грізно. А потім прошепотів ніжно, майже з благанням: — Правду, Лілає!

Краще б вона знову збрехала. Правда виявилася надто хвилюючою, надто солодкою, надто небезпечною.

— Я хотіла танцювати з вами. Давно мріяла хоча б про однин танець, бо давно закохана.

Це було сильніше за нього. Він притягнув її до себе для поцілунку. Скільки разів робив це у своїх фантазіях! Але в реальності відчуття виявилися настільки яскравішими — майже нестерпними.

— Лілає, — шепотів він, уже не в силах боротися з пристрастю, що ламала його зсередини. — Лілає, — обсипав хмільними поцілунками, позбавляючи її волі до опору.