Батьки Теодора приїхали в замок Рош-ді-Вуар за кілька годин до початку прийому. Інесс одразу знайшла собі роботу — пішла перевіряти, чи все готове в бальній залі до танцювального вечора. І щоб Домінік тим часом не нудьгував, Теодор попросив Ніколетт провести для батька екскурсію новоявленою галереєю. Ніколетт ухопилася за це завдання з великим ентузіазмом. На те було дві причини: по-перше, їй подобався Домінік, і спілкування з ним приносило задоволення, а по-друге, їй хотілося бути поки що якнайдалі від Теодора.
А чому Ніколетт раптом надумала уникати господаря замку? Тому що сьогоднішньої безсонної ночі дещо для себе усвідомила. Вона лежала в ліжку і згадувала свої вечірні шпигунські пригоди, які несподівано закінчилися поцілунком з Теодором. У той момент вона навіть не зрозуміла до кінця, що сталося. Події нашаровувалися одна на одну — стеження за «шпигуном», несподівано виявлений у альтанці татусь, падіння в траву з вереском, який Теодору довелося заглушувати незвичайним способом. Але вночі, у тиші своїх покоїв, Ніколетт усвідомила, що то був поцілунок. Її перший поцілунок із чоловіком. Такий хвилюючий, такий запаморочливий, незважаючи на те, що голові того вечора і без поцілунку, звичайно, було від чого піти обертом.
Ніколетт вважала себе реалісткою і не любила ховати голову в пісок, а тому сміливо продовжила аналіз своїх почуттів та вражень, і дійшла невтішного висновку — вона захопилася Теодором. А якщо бути ще чеснішою з самою собою — закохалася. Як така прикрість могла статися з пильною та обережною Ніколетт, вона не розуміла. Але який же це чарівний стан — коли відчуваэш, як сильніше починає битися серце від однієї тільки думки про сіроокого лорда. Хоча, правду кажучи, радіти тут особливо й не було чому. Цей сіроокий лорд, яким би не здавався Ніколетт привабливим, насправді ще той пройдисвіт, який не бажає навіть думати про одруження. А від таких лордів вихованим юним леді треба триматися подалі, а не закохуватися в них. Але Ніколетт важко буде триматися від нього подалі, враховуючи, що вона працює писарем у його замку і, більше того, повинна зображати його наречену.
Суперечливі думки заважали заснути всю ніч. Знову і знову накочувала трепетна хвиля при згадці, як губи Теодора торкалися її губ. Підсумком нічних метань стало рішення взяти паузу і все обміркувати. Спробувати поки що триматися від господаря замку подалі та подивитися, що буде. Чи зможе Ніколетт придушити почуття і залишитися неупередженим працівником чи приречена на страждання від нерозділеного кохання? Страждання в її плани не входили. І, хоч логіка підказувала, що до цього все і йде, жодної пригніченості в душі Ніколетт уперто не відчувала. А лише хвилювання і обурливе бажання ще одного поцілунку, жорстко пригнічуване, але таке, що все одно проривається крізь встановлену броню.
І ось як при всьому цьому перебувати поряд із Теодором? Добре, що він був зайнятий останніми приготуваннями до прийому і залишив Ніколетт з Домініком у галереї, а сам змушений був піти. Зате до екскурсії приєднався татко. Двоє батьків вже встигли познайомитись і спілкувалися так, ніби були давніми приятелями.
Ніколетт підводила їх то до одного полотна, то до іншого і розповідала про майстрів, з-під пензля яких вийшли роботи. Тато, наслідуючи приклад Домініка, зацікавлено роздивлявся картини, вдаючи з себе палкого любителя мистецтва. А сам Домінік сипав похвалами. Причому як на адресу художників та їхніх полотен, так і на адресу екскурсовода, приводячи цим Ніколетт у збентеження.
— Яка начитана юна леді! Пане Огюстьє, я зачарований вашою дочкою. Ви чудово її виховали.
На щоках татуся розповзався рум'янець гордості за свою молодшу донечку.
— Не буду сперечатися, пане Домініку. Моя Ніколетт сама освіченість. Вихована, слухняна, мовчазна.
Домінік зустрів ці слова батька доброзичливим сміхом.
— Я відзначив би інші якості Ніколетт. Самостійна, цілеспрямована, рішуча. І знаєте, що я вам скажу, любий Огюстьє, лише така юна леді і зможе зробити мого сина щасливим.
Домінік ледве встиг закінчити думку, коли в його поле зору потрапив стенд, на якому було розміщено картину в стилі спрощенізму. Він миттєво завмер чи то здивований, чи то обурений, схиливши голову набік.
— О, Боже! Звідки у Теодора це полотно? Це ж знаменита робота пензля Де-Ренаурдіно «Рання осінь у лісі»!
Ніколетт спантеличено подивилася на татка. Здається, батько запевняв, що митець цими жовто-зеленими горизонтальними смугами зобразив безкраї поля жита та пшениці. Ці смуги, чесно кажучи, і на поля були схожі з великою натяжкою, а вже де тут Домінік ліс розгледів?
Але Домінік продовжував перебувати у крайньому збудженні. То підходив ближче, то віддалявся, продовжуючи розглядати картину так само — схиливши голову на бік, ніби йому шию заклинило.
— Дивовижно! — вигукував він. — Я в захваті! Як давно я мріяв поповнити свою колекцію подібною роботою у стилі спрощенізму. Тільки не можу зрозуміти, чому Теодор розташував картину боком?
Домінік запитально глянув на Ніколетт. І лише тепер вона усвідомила, чому він так дивно нахиляє голову. Це йому не шию заклинило — це, виявляється, картина висить догори дриґом, а вірніше, боком. Смуги на ній насправді не горизонтальні, а вертикальні.
Ніколетт покликала слуг, щоб полотно повернули. І безкраї поля перетворилися на дерева. Хоча, поклавши руку на серце слід зазначити, що навіть у такому правильному положенні розгледіти на картині ліс можна було лише дуже здалеку, примружившись і підключивши всю фантазію.
Проте Домінік продовжував щиро захоплюватись. Татко, схоже, зовсім не очікував такої реакції, і спочатку здивувався, але швидко зорієнтувався.
— Це посаг Ніколетт. Картина, як ви самі розумієте, обійшлася мені дуже недешево. Коштувала цілого статку. Але для моєї дівчинки мені нічого не шкода.
Домінік обдарував татка обіймами, продовжуючи ахкати від захоплення.
— Всіма можливими способами переконуватиму Теодора поступитися полотном мені. Нехай просить натомість усе, що захоче.