Розділ 42. Ох, ці палкі почуття!

…Ніколетт спробувала вирватися з обіймів нахабних рук шпигуна, але вони не пускали. Зате вухо знову обпекло гаряче дихання.

— Що ви тут робите, Ніколетт? — обурено поцікавився шпигун голосом Теодора.

— Мимумиммм… — промимрила вона.

Як можна про щось питати, коли сам же затискає їй рукою рота?

— Тільки говоріть пошепки, — попередив шпигун і прибрав руку, розвертаючи її до себе обличчям.

Теодор. Вона зазирнула у його очі. Ого, який сердитий! Краще б це виявився шпигун. Насправді, щойно він її схопив, Ніколетт одразу здогадалася, що це ніякий не шпигун. Виявляється, вона може впізнавати Теодора за запахом свіжості, що відчувається від його сорочок. Та й цю сильну п'ятірню з перстнем, яким він відкриває всі замки в замку, вона також впізнала.

— Навіщо ви вночі пішли у парк? — повторив він запитання, грізно виблискуючи гарними сірими очима.

— Хотіла землю біля саджанців розпушити, — показала Ніколетт на граблі.

А що їй лишалося відповісти? Сказати, що ловила шпигуна, а ним виявився сам господар замку?

Теодор повільно зміряв її поглядом з ніг до голови, затримавшись на вирізі халата, через який було видно край мереживної нічної сорочки. Куточок його рота смикнувся в посмішці. Так, Ніколетт розуміла, що її вбрання не зовсім підходило для садових робіт.

— Я почула біля дверей своїх покоїв підозрілий шурхіт і подумала, що це шпигун генерала Дідьє. Хотіла його вистежити, — зізналася Ніколетт. — А ви що тут робите? — одразу пішла у наступ.

— Взагалі-то, теж переслідую шпигуна, — усміхнувся Теодор. — Проходив повз ваші двері і раптом побачив, як у бічному коридорі промайнула тінь, яка здалася мені підозрілою. Ось і вирішив простежити.

Виходить, поки Ніколетт шпигувала за Теодором, сам Теодор шпигував за справжнім шпигуном?

— Але ж ви не повірили в мою версію про існування в замку агента генерала.

— Я й досі в це не вірю. Але перевірити не завадить. Повертайтесь у замок. А я навідаюся до дальньої альтанки.

— Я з вами, — рішуче скинула граблі на плече Ніколетт.

Теодор знову усміхнувся.

— Ви невиправні.

Вони беззвучно пробралися найкоротшим шляхом до зазначеної цілі. За кілька метрів від альтанки зупинилися, щоб розробити план.

Мiсце для вiдпочинку в саду було розташоване на пагорбі посередині невеликої галявини, вкритої килимом м'якої трави. І це добре — трава приховуватиме звуки кроків. Навколо альтанки були густо насаджені високі кущі в людський зріст, ніби спеціально, щоб зробити її зручним місцем для приватних розмов. Ці кущі одночасно і допомагали і заважали. Вони зроблять непомітним наближення Ніколетт і Теодора, але не дозволять їм роздивитися, хто всередині.

— Треба прокрастися до заднього вікна. Там кущі ростуть особливо густо — нас не помітять, — запропонував Теодор. — Я вас підсаджу, ви акуратно розсунете гілки і заглянете всередину. Тільки граблі залиште тут.

Так вони і зробили. Вже за хвилину Ніколетт стояла майже впритул до кущів. Міцні руки обхопили її за талію і трохи підняли. Вже вдруге за сьогодні вона виявилася щільно притиснутою до міцного чоловічого тіла. Першого разу Ніколетт відчула лише переляк. Але тепер страху не було, зате нею оволодів незнайомий трепет.

— Щось видно? — прошепотів Теодор.

Видно нічого не було — дуже заважала рослинність. Ніколетт подалася вперед і розсунула гілки.

— Там дві людини, — нарешті, роздивилася вона.

— Хто?

Гарне питання. Обличчя одного не було видно — він стояв спиною. А ось другого, що сидить на софі, Ніколетт впізнала і здивувалася:

— Татко???

— Ваш батько? — не менше здивувався Теодор. — З ким він розмовляє?

— Не бачу.

Теодор обхопив її ще міцніше, щоб підняти вище. Тремтіння, яке і без того сильно заважало справі, посилилося. Там, де руки Теодора торкалися тіла, було нестерпно гаряче. Ніколетт спробувала змінити положення, не в силах впоратися з несподіваними відчуттями, і Теодору довелося балансувати, щоб утримати її. Його нога раптом почала ковзати — мабуть, натрапила на мокру після дощу ділянку землі. І не встигла Ніколетт оком кліпнути, як вони обоє опинилися на траві.

Падіння було стрімким, а приземлення хвилюючим. Ніколетт знову відчула пружність чоловічого тіла, тому що опинилася зверху на Теодорі. Гаряче дихання, блискучі очі, усміхнені губи. Ось де трепет розгулявся.

— Ой! — вирвалося в неї мимоволі, хоч вона й розуміла, що треба мовчати, щоб не видати себе тим, хто знаходиться всередині альтанки.

Але важко мовчати, коли ось так раптово втрачаєш ґрунт під ногами в прямому і переносному значенні. Можливо, це її «ой» розрослося б у справжній вереск, але їй не дали. Позбавили можливісті не лише верещати, а й дихати. Губи Теодора, ті, що недавно посміхалися, м'яко шепнули:

— Тихіше, — і накрили її губи...

— Мимумиммм… — спробувала промимрити вона, — …ммммм… — вийшов лише тихий стогін.

Тремтіння з новою силою охопило все її єство.

Трохи пізніше Ніколетт зрозуміла, що ця самовіддана спроба Теодора заглушити її вереск була запізнілою. Ті, хто знаходився всередині альтанки (а один із них, між іншим, її татко) все-таки почули і збіглися на шум. На превеликий подив Ніколетт другим учасником бесіди виявився генерал Дідьє.

Ой, що зараз буде! Страшно було навіть уявити, якою гнівною повчальною тирадою вибухне татко, який побачив дочку в такому обурливо пікантному становищі. Теодор акуратно підняв Ніколетт і як ніде нічого пояснив батькові:

— Ось вийшли з нареченою на вечірню прогулянку, а потім… е-е-е… послизнулися та впали.

Ніколетт з побоюванням підняла на татка погляд, очікуючи побачити в його очах громи та блискавки. Але той виглядав напрочуд задоволеним, хоч для годиться трохи супив брови:

— Ох, молодість! — беззлобно погрозив він пальцем. — Ох, ці палкі почуття!

Потім розвернувся обличчям до генерала Дідьє і повторив, вкладаючи в слова якийсь особливий зміст:

— Ох, ці палкі почуття, кажу.