Розділ 41. Палкі почуття? Маячня!

Ніколетт намагалася діяти дуже обережно. З-за рогу простежила, як силует зник за поворотом, і лише потім повторила його шлях. Поки той долав новий відрізок коридору, стояла, втиснувшись у нішу, і визирала звідти лише для того, щоб відстежити, куди він поверне на черговому роздоріжжі коридорних лабіринтів. Отак і пробиралася за ним, поки не зрозуміла, що шпигун рухається до виходу з замку. Однак це її не зупинило. Якщо вже вона взялася вистежити шпигуна, треба бути рішучою і йти до кінця.

Силует вислизнув надвір, Ніколетт за ним. Ніч зустріла вологим теплим пахучим повітрям, бо нещодавно пройшла гроза. Західний край неба досі був розфарбований післязахідними фарбами, східний уже налився фіолетовою густотою і дозволив засяяти першим зіркам. Еге, в такі ночі на побачення ходити, а тут шпигуна вистежуй! До речі, поводився шпигун дуже дивно. Так, наче теж за кимось крадеться. Він пройшов уздовж стайні і завернув у парк.

Ніколетт логічно розсудила, що переслідувати кремезного чоловіка вночі в парку не найкраща ідея. Повернутися назад у замок? Мабуть, це було б розсудливо. Але ж так не хотілося загубити шпигуна, тому Ніколетт прийшло в голову краще рішення. Вона помітила акуратно складений під лавкою інструмент садівника. Нахилилася, роздивилася і вибрала собі що було важче — граблі.

Коли випросталася, зрозуміла, що загубила свого переслідуваного. Покрутила головою. Де він? Прислухалася. Тиша. Втім, Ніколетт і так здогадувалася, куди подівся шпигун. Напевно, він вирушив до дальньої альтанки. Її всі використовують для приватних розмов. Там у нього з кимось призначена зустріч. А що ще можна робити пізно ввечері у парку?

З граблями у руці Ніколетт рушила в бік альтанки, продовжуючи прислухатися — раптом десь пролунає шурхіт або трісне гілка. Але в парку було напрочуд тихо. Вона вже майже дісталася цілі, як раптом зазнала нападу ззаду. Використати для захисту граблі, на жаль, не вдалося. Хтось сильний притиснув її разом із граблями до міцного тіла — не ворухнешся. Ще й рота долонею затулив — не крикнути.

— Тш-ш, — вухо обпалило гарячим диханням…

Пан Огюстьє, розімлілий після ситної вечері, якою пригостив гостинний лорд Теодор, уже збирався готуватися до сну, коли йому передали конверт із запискою. Ось уже від кого він не чекав отримати послання, то це від генерала Дідьє. Зазвичай чоловіки важко переживають відмови юних леді та розривають усі контакти з батьками непокірних, а тут навпаки. В записці генерал наполягав на негайній зустрічі. «Мені потрібно повідомити вам важливу інформацію. Мова про честь і безпеку вашої дочки, — йшлося у посланні. — Розмова суто приватна. Чекаю на вас у дальній альтанці парку. Постарайтеся з'явитися якнайшвидше».

Огюстьє розхвилювався. Дідьє не справляв враження людини, здатної на жарти. А отже, мова справді про щось серйозне. Він накинув плащ і подався на зустріч.

Генерал уже чекав на нього. Запропонував сісти на софу, а сам лишився стояти. У його позі читалося роздратування.

— Я дуже не задоволений тим, як ви повелися, пане Огюстьє, — різко почав Дідьє. — Будь-який чоловік, що має повагу до себе, на моєму місці порвав би з вами всі зв'язки. Але я дам вам ще один шанс, якщо, по-перше, ви і ваша дочка попросите вибачення. Втім, виховну роботу з юною леді я проведу сам. А по-друге, пообіцяєте, що відразу після цієї розмови заберете Ніколетт і її посаг із замку Рош-ді-Вуар і вирушите в мій маєток, де ми негайно оформимо заручини і призначимо дату весілля.

— Перепрошую, — Огюстьє здивував натиск генерала, — але ж я вже сказав вам, що наші домовленості про заручини анульовані.

— Ви самі благатимете мене знову повернутися до наших домовленостей, щойно я повідомлю вам те, заради чого покликав сюди, — генерал заклав руки за спину і почав ходити туди-сюди: — Мені стало достеменно відомо, що господар замку Рош-ді- Вуар не збирається одружуватися з вашою дочкою. Він лише використовує її для того, щоб уникнути справжніх заручин та продовжити розгульне холостяцьке життя.

У Огюстьє дихання перехопило від обурення:

— Це не може бути правдою.

— І все-таки це правда, — холодно процідив генерал. — Не станете ж ви стверджувати, що були свідком їхніх заручин?

— Так, вони зробили це таємно. Але лише тому, що не могли чинити опір своїм палким почуттям.

— Палким почуттям? Маячня! — сухо викарбував Дідьє. — Ви думаєте, син головного міністра королівської ложі всерйоз міг захопитися вашою дочкою, юною невихованою неврівноваженою особою, яка виросла в глушині, фактично безприданницею, коли йому сватають родичку короля?

В Огюстьє раптом справді закралися сумніви. Згадалося, як легко і швидко лорд Теодор погодився почекати з весіллям, заявивши, що він так і так не збирався поспішати.

— То я чекаю вибачень, пане Огюстьє.

Незважаючи на всю серйозність ситуації, язик відмовлявся вибачатися. До того ж відволік якийсь дивний шурхіт, що долинув ззовні. Вітер шелестить листям чи що там за шум? Огюстьє здалося навіть, що це шепіт. До шепоту додалися нові звуки і, нарешті, він виразно почув жіноче «Ой!». Воно було зовсім коротким, ніби щось завадило звуку перерости у вереск, але він встиг впізнати, кому належить голос — Ніколетт. Огюстьє одразу підстрибнув з софи і стрімголов вискочив з альтанки.