Розділ 34. Посаг

Ранок почався з чудового світанку. Сонце викочувалося з-за обрію повільно і безтурботно. Легкі хмарки безжурно пливли небом. Мирно цвірінькали птахи. Загалом, ніщо не віщувало божевільного калейдоскопа подій, яким судилося звалитися на Ніколетт за кілька годин.

Вона розташувалася в бібліотеці з чашкою кави. До офіційного початку робочого дня залишалося ще трохи часу, і вона вирішила продовжити вивчати папери, якими займалася вчора ввечері. Історія лорда Фамілієна не виходила з голови. Хотілося дізнатись, як склалася його подальша доля. Але більше про його життя у документах нічого не було. Існували лише схеми замку за різні роки, з яких можна було зрозуміти, яка частина будівлі піддалася реконструкції, а яка залишається незмінною з часів лорда Фамілієна.

— Що скажете? — голос Теодора пролунав над вухом.

Ніколетт так заглибилася в папери, що не помітила, як він зайшов до бібліотеки. Лорд сів навпроти. У його руках теж диміла чашка кави. Вигляд у Теодора був миролюбний і якийсь затишний. Йому личила проста біла сорочка, яка випромінювала запах свіжості. Ніколетт відчула несподіване задоволення від того, що Теодор прийшов сюди розділити з нею ранкову каву.

— Дивовижна історія, — відповіла вона на його запитливий погляд. — Я мимоволі сповнилася симпатією до лорда Фамілієна. Мені шкода, що доля обійшлася з ним так неласкаво.

— Ви повірили тому, що тут написано?

— Звісно, чому ж ні?

— Я знайшов ці папери у старому архіві замку. І довго схильний був думати, що у них викладено реальний хід подій. Але поступово дійшов висновку, що це не більше, ніж вигадка. Ви помітили, яким почерком зроблені ці записи?

Мабуть, Теодор правий. Акуратні злегка витіюваті літери більше властиві жінкам, ніж чоловікам.

— Ну то й що з того?

— Хто ж тоді, на вашу думку, автор цих рядків? Якби не жіночий почерк, можна було б припустити, що сам Фамілієн описав своє життя для нащадків. Але якщо його виключити, хто лишається? Його дружина Мелані? Вона не стала б записувати історію, в якій виступає в невигідному світлі. Ліла? Але вона була покоївкою, а отже, не навчена письму. Я думаю, папери, які ви тримаєте в руках, це лише чиясь спроба написати роман, — посміхнувся Теодор. — І треба віддати автору належне — талановита спроба.

У словах лорда була логіка. Але роман це чи не роман, Ніколетт хотілося дізнатися, що сталося далі.

— Тут явно не вистачає кількох аркушів, — вона кивнула на останній рядок. — Розповідь обривається несподівано. Десь має бути продовження. Ви намагалися знайти його?

— Я не знайшов продовження. Але здогадуюся, чим закінчилася історія.

— Чим?

Теодор не встиг відповісти на запитання. Двері в бібліотеку відчинилися, і всередину вкотився... задоволений рожевощокий татко. Яким вітром батька знову занесло у Рош-ді-Вуар? Здивування не завадило Ніколетт підскочити на ноги. Руки тата були широко розкриті, він швидко наближався, і вона приготувалася опинитися в батьківських обіймах. Але зненацька вся буря вітальних емоцій разом з обіймами налетіла на Теодора.

— Зятю, любий! — батько обхопив руками остовпілого лорда. — Я щойно довідався і одразу в дорогу. Ох, молодість! — погрозив він беззлобно пальцем. — Ось так, тишком-нишком, без батьківського благословення?

Ніколетт сама почала відчувати, як потихеньку її сковує жах. Це що ж, татко якось дізнався про «таємні заручини» доньки? Кухарка прохопилася? Чи Маріелла? А може, генерал Дідьє?

— Татку, еее… розумієш… — тільки й змогла видавити з себе Ніколетт.

— Звичайно, розумію, — відмахнувся батько. — Не турбуйтесь, діти, я заважати вашому щастю не маю наміру. Ох, зятю, — знову переключився він на Теодора, по-батьківськи поплескуючи його по плечу, — а я відразу щось відчув. Ще минулого мого приїзду. Батьківське серце не обдуриш.

Батько задоволено підморгнув і продовжив свій радісний монолог:

— Тобі, мій любий, пощастило, найменша моя — красуня, вихована, старанна, мовчазна, слухняна, — перерахував татко всі якості, яких вимагав від майбутньої дружини генерал Дідьє.

— Слухняна, — з якимось нервовим смішком повторив Теодор, який перебував у вкрай спантеличеному стані.

— І посаг в неї цілком пристойний, — запевнив татко.

— Посаг? — це вже пискнула Ніколетт.

Вона думала, що безвихідна ситуація зовсім позбавила її дару мови. Але від подиву голос таки прорізався. Ніколетт була впевнена, що все, що в них у маєтку представляло хоч якусь цінність, вже було віддано як посаг сестрам. І давно звикла до думки, що вона є безприданницею.

— Так, посаг. Хіба міг я обділити мою молодшу донечку? — татко, нарешті, відірвався від «зятька» і потріпав по голові Ніколетт. А потім махнув комусь у коридорі: — Заносьте!