Розділ 27. Полювання на скарби

Ніколетт та Августа вели Маріеллу під руки до західної стіни замку. Дорогою Ніколетт пояснювала для чого. Але сестра, певна річ, була не в захваті від цієї затії і не хотіла вірити, що Андре їй збрехав.

— Він не такий, — стверджувала вперто. — Він не став би мене використовувати.

— Ось ми це і перевіримо, — переконувала Ніколетт. — Якщо він прийде сьогодні до західної стіни шукати сховок, значить, його розповідь про сімейну реліквію, яку він хоче викупити у Теодора, — це брехня. Не потрібна йому була ніяка картина, а лише підказка, як дістатися скарбів.

— Він не прийде, — ображено надула губи Марі.

Тоді на допомогу прийшла Августа.

— Прийде, не прийде — сприймай нашу прогулянку як пригоду, — посміхнулася племінниця короля. — Коли я навчалася в пансіоні, ми з подругами від нудьги іноді влаштовували різні забави. Одного разу нам навіть вдалося підлаштувати зустріч нашої наставниці та її нерішучого кавалера, який ніяк не міг наважитися запросити її на перше побачення. Між іншим, тепер вони заручені, — з гордістю, відчуваючи в цьому і частку своєї заслуги, додала Августа.

— А як ви це зробили? — пожвавішала Маріелла.

— Нам довелося піти на хитрість, — засміялася Августа і почала розповідати історію, повну невинних, але шахрайських інтриг, які мали благородну мету.

Маріелла і Ніколетт, обидві, мимоволі захихотіли. Так от як, виявляється, розважаються вихованки закритого елітного столичного пансіону. І хто б міг подумати, що знатні виховані леді на таке здатні?

Коли вся трійця підійшла до західної стіни, Августа приклала палець до губ.

— Тепер говоритимемо лише пошепки. Нам треба знайти місце, де сховатися.

Змовниці озирнулися навкруги, але ховатися, правду кажучи, було ніде. Лише старий дуб. До нього й попрямували. Ніколетт обійшла могутній стовбур по колу. Досить широкий, але чи вдасться сховатися за ним усім трьом?

— Давайте спробуємо стати боком впритул одна до одної, — запропонувала вона.

Ідея, треба сказати, така собі. Пишні спідниці все одно буде видно або з одного або з іншого боку.

— Я це передбачила і підстрахувалася, — хитро посміхнулася Августа. — Зробимо димову завісу.

Маріелла і Ніколетт хоч і не зрозуміли поки, про що мова, але заздалегідь прийшли в захват. Августа дістала зі своєї дамської сумочки флакон із білим порошком і почала розсипати його навколо стовбура.

— Цього фокусу нас навчив наш старенький професор алхімії. Потім, мабуть, і сам пошкодував, що навчив. Тут найпростіші компоненти, які легко можна знайти на будь-якій кухні. Я попросила Густава, і він не відмовив.

— Тобі вдалося порозумітися з Густавом? Як? — здивувалася Ніколетт. Вона вже встигла пізнати складний характер кухаря. Геніальний кулінар вирізнявся рідкісною примхливістю та незговірливістю.

— Поспілкувалася з ним його рідною мовою, і він розтанув.

— Ти знаєш мову острівного королівства? — захоплено і з легкою заздрістю запитала Маріелла.

— Вивчила у пансіоні. Не дарма ж я там десять років спідницю протирала.

— А нам татко зміг найняти лише вчителя словесності та арифметики, — зітхнула сестра.

Августа закінчила з білим порошком і дістала інший флакон — з блакитною рідиною. Цією рідиною окропила землю, де перед цим розсипала порошок. З тихим шипінням від землі почав підніматися легкий, ледь помітний димок, схожий на туман.

— Ми добре бачитимемо все, що відбувається навколо, а нас зі сторони західної стіни помітно не буде, — пояснила Августа.

Про всяк випадок вона навіть відійшла від дуба і перевірила.

— Працює, — переконалася вона. — Але краще все ж таки триматися якомога ближче до стовбура.

Такої тактики і вирішили притримуватися. Притулилися до дуба і причаїлися. Сонце вже скотилося майже до самого горизонту, наближалися сутінки. Саме в цей час, за розрахунками Августи та Ніколетт, і мав з'явитися Андре.

Очікування в тиші почало потроху щипати нерви. Ставало дедалі темніше і тривожніше. Підкрадалася ніч та ще й трохи синюватий потойбічний туман, що стелився по землі після алхімічних фокусів Августи, навівав жах. У такій напруженій обстановці мимоволі почнеш прислухатися до кожного шереху. Птахів уже майже не було чути, зате шелест листя дуба почав здаватися зловісним.

— А знаєте, які чутки ходять про тутешні ліси? — якимось потойбічним голосом запитала Маріелла, — Подейкують, дерева тут настільки старі, що в їхніх дуплах оселилися злі духи.

— Цей дуб, здається, не має дупла, — спробувала заспокоїти сестру Ніколетт.

Але та й не подумала заспокоюватись.

— Подейкують, якщо дерево не має дупла, то злі духи можуть жити прямо в гілках, — ще більш заупокійним голосом промовила Маріелла.

Ніколетт хотіла ще щось заперечити, але в шелесті листя їй раптом почувся шепіт, від якого волоски на потилиці стали дибки. Панночки притулилися одна до одної і ще більше причаїлися.

— Чули? — ледве дихаючи, спитала Маріелла. — Мабуть, алхімічний туман їх розбудив.

— Нам почулося, — прошепотіла Августа не дуже впевнено. — Це птахи. Вже якщо злі духи і живуть у тутешніх лісах, то десь вглибині. Навіщо їм поряд із замком селитися?

Але у духів, мабуть, були свої причини вподобати саме цей дуб. Ніколетт знову почула шепіт, і більше того, їй здалося, що в гілках хтось чхнув.

Маріелла аж здригнулася. Наступної миті вона б, мабуть, припустила геть, але Августа завбачливо її притримала.

Дух знову чхнув. Тричі. А потім Ніколетт дуже чітко розчула невдоволений шепіт і навіть нове чхання. Вона теж мало не кинулася навтьоки, але цікавість перемогла — змусила закинути голову і спробувати відшукати джерело звуку.

На одній із нижніх гілок щось ледь помітно ворухнулося. Ніколетт зробила крок убік, щоб крізь просвіт у листі краще роздивитися, що там, і обомліла від картини, яка їй відкрилася.

Нічого більш безглуздого вона в житті не бачила. Спершу навіть важко було повірити очам. Ніколетт потерла їх, але нічого не змінилося. На гілці сиділи... ні, не духи, скоріше — два гігантських набундючених грака, а точніше — брати Теодор і Матіс. Шановні джентльмени у своїх солідних костюмах… на дубі?