Розділ 24. Відкрити очі

Дороті повернулася за пару годин у нестямі від невдоволення і обурення. З використанням жестів, міміки та вигуків вона розповіла, що ходила-ходила вздовж стін, охороняла-охороняла, а Філімон так і не з'явився. Як з'ясувалося, він сьогодні зовсім не збирався в корчму і весь цей час, поки Дороті несла вахту, спокійнісінько провів у своїх покоях, навіть не здогадуючись, певна річ, що його чекають біля воріт із рушницею. І хоч провини його в тому, що плани Дороті зірвалися, не було, проте вона залишилася вкрай ним незадоволена.

— Більше ніколи не підійду і навіть не подивлюся на цей гордовитий стовп у лівреї, — заявила Дороті і повернула рушницю під ліжко.

Вона і справді втілила погрозу в життя. Принаймні, за сніданком не реагувала на жодну репліку дворецького, який нічого не підозрював і з незворушним виглядом підкладав їй на тарілку найбільш ласі шматочки, замість того, щоб ощасливити ними свого пана.

Сніданок ледве закінчився, як по замку пролетіли чутки, що прибув якийсь поважний гість, якого прийняв у себе в кабінеті Теодор. Ніколетт розхвилювалася, побоюючись, що це генерал повернувся по її душу. Або ж приїхав татко, якому Дідьє встиг розповісти про «таємні заручини» його дочки. Але, на щастя, не підтвердилося ні одне, ні інше припущення. Гостем, а вірніше гостею, виявилася Августа.

Теодор привів її в картинну галерею, де Ніколетт з самого ранку продовжила розбиратися з полотнами.

— Ось обіцяна помічниця. Сподіваюся, разом у вас вийде організувати чудову виставку, — усміхнувся він і пішов у своїх справах.

Двом юним леді дійсно вдалося дуже швидко порозумітися. Ніколетт подобалося в племінниці короля її вміння бути у двох різних станах. Вона легко надягала маску церемонності і світськості, стаючи ідеально вихованою леді, якою й хотіли б оточуючі бачити родичку Його Величності, але з такою ж легкістю могла і зняти маску, проявляючи живу пустотливу вдачу. Напевно, життя в закритому столичному пансіоні серед манірних наставниць навчило її швидко змінювати образи, якщо цього вимагає ситуація. Але з Ніколетт Августа була сама собою.

Вона з цікавістю поставилася до прохання Теодора. Разом із Ніколетт вони ще раз передивилися усі картини. Августа запропонувала розмістити їх не в хронологічному порядку, а відповідно до атмосфери, яка відображена на полотні.

— Мені здається, будь-який творець, не важливо музикант, поет чи художник, основною ціллю ставить пробудження почуттів, — поділилася думками Августа. — Схвилювати душу, змусити співпереживати, пережити всі види сильних почуттів: біль, страх, радість, ніжність, захват. Давай згрупуємо картини так, щоб відвідувач виставки найбільш гостро відчув емоції, закладені в полотна.

Ніколетт була в захваті від цієї ідеї.

— Ось ці три картини — у темних тонах, тривожні, трагічні, такі, що тиснуть, розпорядимося повісити на дальній від вікна стіні, щоб посилити похмурі відчуття, — запропонувала Августа.

За таким самим принципом стали діяти і далі. Найсвітлішу стіну відвели під оптимістичні весняні пейзажі. А осінні види, пройняті легкою ноткою суму від в'янучої краси, вирішили розташувати в довгій ніші, навпроти якої були встановлені диванчики. Гості зможуть роздивлятися картини сидячи. Споглядати та розмірковувати.

Ніколетт та Августа домовилися після обіду продовжити роботу. Але щойно трапеза була завершена, знову прийшла новина про несподіваного гостя. Ніколетт, як і минулого разу, запідозрила появу генерала Дідьє чи татуся. Але не встигла вона як слід злякатися, як з'ясувалося, що мова знову не про чоловіка. Мабуть, день сьогодні такий. У Рош-ді-Вуар — паломництво юних леді. Новою гостею виявилася Маріелла. Вона схвильовано повідомила, що хотіла б поговорити з Ніколетт віч-на-віч.

Вони розташувалися в альтанці у парковій зоні замку.

— Ніколетт, це правда? — з такого запитання почала розмову сестра.

Про що мова, довго гадати не довелося. Маріелла відразу продовжила:

— До мене дійшли чутки, що ти таємно заручена з Теодором.

— Значить, і татко вже знає? — насторожилася Ніколетт.

А Теодор ще запевняв, що вона погано знає чоловіків, що генерал поки мовчатиме.

— Ні, татко не знає. Такі чутки гуляють лише серед слуг. Нібито кучер генерала Дідьє, будучи напідпитку, розповів про це приятелю. Той своєму куму, а той кумі. А кума ця працює у нас кухаркою.

— Наша Ніді?

— Так.

— Який тісний світ.

— Так, чутки серед слуг поширюються миттєво.

— А ти як дізналася?

— Кухарка ненароком прохопилася при мені про те, що дізналася від свого кума, але таткові, звичайно, поки ніхто не наважився таке розповісти. Тільки це питання часу. Він все одно скоро дізнається. Тому я й приїхала — хотіла тебе попередити.

— Дякую, — кивнула Ніколетт.

Вона й сама розуміла, що це лише питання часу.

— Татко, звичайно, розсердиться, коли дізнається, на що ти пішла без його дозволу, — Маріелла підсунулася ближче до Ніколетт, — але я тебе розумію. Якби такий чоловік, як лорд Теодор, зацікавився мною, я б і не на таке пішла... Але нічого подібного, звичайно, не могло б зі мною статися. Ти гарненька, а я завжди була неприваблива…

— Облиш, — перебила Ніколетт. — Кожна юна леді по-своєму гарна.

— Ні, Нікі, тобі ніколи не зрозуміти, що відчуває така як я. Чоловіки дивляться на мене з жалем та гидливістю. Ні багатого посагу, ні миленького личка. Лише мій Андре зумів розгледіти в мені родзинку.

— Андре… — Ніколетт скривилася.

Які б підібрати слова, щоб дати сестрі зрозуміти, що її наречений негідний чоловік?

— До речі, ти виконала моє прохання? — з надією подивилася сестра. — Андре буде такий щасливий.

— Розумієш, Маріелло…

— Ні? Не змогла дістатися картин?

— Не в цьому справа. Я дещо дізналася. Це дає мені підстави думати, що Андре з тобою нещирий. Йому не потрібна картина, про яку він тобі розповів. Йому цікавий лише напис на полотні, який, згідно зі старою легендою, повинен вказати на схованку. Мені шкода це говорити, але Андре використовує тебе, щоб дістатися скарбів.