Розділ 23. Вартовий

У Ніколетт камінь з душі впав, коли генерал Дідьє промарширував на вихід із кабінету. Її охоплювало тремтіння при думці, що він міг би наполягти, щоб вона їхала з ним. Навіть кілька годин дороги в компанії відставного військового-самодура здавались їй каторгою, а що вже казати про заміжжя. От що тепер буде?

Ніколетт подивилася на свого рятівника зі змішаними почуттями. Вона, звичайно, була йому вдячна, навіть дуже вдячна за шляхетність і винахідливість, виявлені при її порятунку, але він хоч розуміє, що, позбавивши Ніколетт однієї проблеми, накликав на них обох ще більшу? Ні, вочевидь, він ще не розуміє. Його обличчя не виражало ні тіні занепокоєння, на ньому досі світилася зловтіха, якою він супроводжував втечу генерала.

— Мілорде, навіщо ви сказали пану Дідьє, що я ваша наречена?

— А ви хотіли поїхати з ним? — подражнив Теодор.

— Не хотіла. Але він все розповість таткові.

— Не розповість.

— Чому ви так думаєте?

— Ви погано знаєте чоловіків. Зараз ви завдали великого удару по самолюбству генерала. А він не звик програвати. Розповісти вашому батькові про те, що отримав відмову — для нього все одно, що розписатися у своїй безпорадності.

— Що ж він робитиме, на вашу думку?

— Самолюбство не дозволить генералу залишити все як є — спробує вас відвоювати. Повірте, не мине й кількох днів, як він з'явиться тут знову.

— Відвоювати? — Ніколетт закотила очі. — Облиште, мілорде. Я його розлютила. А йому ж подобаються мовчазні та слухняні.

— Деякі пані мають рідкісний талант бісити і приваблювати водночас, — зі знанням справи сказав Теодор.

Це він про Ніколетт? Вона підшукувала слова для гідної відповіді, коли звідкись збоку раптом пролунало:

— Мілорде, то що робити з куріпками?!

Лише в цей момент Ніколетт згадала, що взагалі-то, крім неї і Теодора, в кабінеті знаходиться ще Дороті і її дичина. І лише тепер Ніколетт помітила, що вони з лордом, як і раніше, стоять в обіймах, хоча генерала давно немає і зображати двох палко закоханих нема перед ким. На свій подив, вона виявила, що їй подобається тепло долоні Теодора, що лежить на її талії. Але це не завадило їй подумки обуритись від його безцеремонності.

— Дивіться, мілорде, які вгодовані, — з гордістю потрясла здобиччю Дороті, намагаючись утримати увагу Теодора на своїй проблемі.

Не було схоже, що його турбувала доля куріпок, але він уже знав з власного гіркого досвіду, що Дороті просто так йому спокою не дасть.

— Знайди Філімона і передай йому куріпок, — розпорядився лорд. — А він нехай віднесе на кухню і скаже Густаву, що я звелів приготувати їх на вечерю.

Задоволена Дороті попрямувала до дверей. І Ніколетт, випурхнувши з обіймів Теодора, пішла за нею.

Куріпки вдалися Густаву на славу. Після ситної вишуканої вечері у Ніколетт піднявся настрій і навіть тимчасово всі тривоги вщухли. Вона, звичайно, розуміла, що історія зі сватанням генерала Дідьє ще матиме своє продовження, як і пророкував Теодор, але поки що думати про це не хотілося. Натомість Ніколетт вирішила провести вечір за читанням. Знайшла в бібліотеці лорда захоплюючу книгу з історії замку Рош-ді-Вуар і, зручно вмостившись у кріслі в своїх покоях, поринула у старі легенди.

Насолоджуватися тишею вдавалося недовго. До кімнати влетіла стурбована Дороті.

— Я за рушницею, — пояснила вона і полізла під ліжко.

— Ти що, зібралася на полювання проти ночі? — здивувалася Ніколетт. — Скоро стемніє.

— Що ви, пані, я не на полювання.

— А куди?

— Збираюся стояти на варті, — скинувши на плече рушницю, доповіла Дороті.

— Стояти на варті? — здивувалася Ніколетт.

— Так, охороняти замок.

Ніколетт обвела Дороті здивованим поглядом. Якщо не брати до уваги рушницю, то решта екіпірування не дуже в'язалася з образом охоронця. На Дороті була її найкраща сукня, що підкреслює спокусливі форми і навіть трохи відкриває їх, ще й волосся зібране в складну зачіску, якої досі Ніколетт у своєї служниці не бачила.

— Хіба у Теодора не вистачає охоронців?

— Всередині їх вистачає. Але зовні ніхто підступи не охороняє. Хтось повинен сторожити фортечні стіни і з зовнішнього боку.

— Ми що, чекаємо нападу? Дороті, — Ніколетт відклала книгу, — кого ти намагаєшся обдурити? Зізнавайся, що задумала.

— Розумієте, пані, — змовницьки понизила голос Дороті, — я тут дещо дізналася про цього манірного сухаря в лівреї. Він має одну слабкість.

— Яку?

— Він любить увечері зіграти партію-другу в преферанс.

Ну, не такий це вже й великий гріх.

— І що з того?

— Тут поблизу є корчма. Там вечорами збирається компанія таких же манірних сухарів як і він, щоб провести час за грою. Розумієте?

Поки Ніколетт зовсім не розуміла, куди хилить Дороті. Особливо з огляду на рушницю в її руках.

— Ти хочеш піти з Філімоном? Мрієш про побачення?

— Ще чого! — обурено пирхнула Дороті. — Мріяти про побачення з цим гордовитим байдужим стовпом?! — потім знизила трохи градус невдоволення в тоні. — Я і в преферанс грати не вмію. Ось якби це була прогулянка під місяцем… — мрійливо зітхнула вона. — Коротше кажучи, у мене є план.

— Який?

— Він буде повертатися з корчми, а я в цей час ходитиму з рушницею по периметру фортечних стін — наче охороняю. Щоб все виглядало природно. Щоб він не запідозрив, що це я спеціально його чекаю. Він підійде до воріт, а я вискочу до нього з-за дерева: «Стій! Хто йде?!». Ну а далі слово за слово… і він покличе мене прогулятись. Розумієте, пані? Як вам мій план?

План, слід визнати, досить ризикований.

— Дороті, а ти не боїшся, що після твого «Стій! Хто йде?!» Філімон сильно пошкодує, що виділив тобі рушницю?

— Не пошкодує, — відмахнулася Дороті. — Він породистий.

З цими словами вона бадьоро вийшла з кімнати.