Розділ 20. Стара легенда

— Ну, що скажеш? — це було перше запитання, яке поставила Інесс, коли вони з Домініком провели гостей.

Домінік засміявся.

— Я вже не зовсім розумію, що відбувається. Ми збиралися вивести наших шахраїв на чисту воду, але, правду кажучи, я поки що ні в чому не впевнений.

Інесс запросила Домініка прогулятися садом. Теплий вечір сприяв неквапливому променаду. Там, у саду, подружжя продовжило розмову, милуючись заходом сонця.

— Ми схильні були більше вірити Матісу, аніж Теодору. Але ця його Адель… — Домінік потер скроні. — Як вона тобі?

— Я під сильним враженням, — закотила очі Інесс. — Цікава леді.

— Ти хоч на одну мить припустила, що ця цікава леді і справді підкорила серце Матіса?

Інесс похитала головою.

— В це важко повірити. Хоча наш хлопчик і його «бідолашна» супутниця дуже старалися. Така вистава. Ти, як затятий театрал, мав би оцінити.

— Оцінив. І навіть захотів продовження. Саме тому і доручив Теодору організувати наступної п'ятниці прийом у його замку. Причому пишний прийом. Бал, гості.

— Правильно. Треба провчити пройдисвіта Матіса. Сьогодні йому довелося понервувати. Ще один подібний вечір піде йому на користь.

Домінік вивів дружину на галявину і посадив на гойдалку. Почав плавно неквапливо розгойдувати.

— Знаєш, Матіса можна зрозуміти.

— Он як? Вже став на бік сина? Чоловіча солідарність? — пожурила Інесс. — А я все думала, чому ти підіграєш пройдисвіту замість того, щоб спровокувати його видати себе?

— Справа в тому, що я трохи спантеличений Августою. Вона здалася мені сухою і прісною. Вихована, начитана, але чи не надто в ній цього багато?

— Відколи це освіченість леді стала вважатися недоліком? Хоча… я звичайно чула, що чоловіки бояться розумних жінок, — з дражливою усмішкою припустила Інесс.

Домінік посміхнувся:

— Судячи з поведінки Теодора — ні. Як тобі Ніколетт? Мені вона здалася дуже недурною юною леді. І наш Тео, на відміну від Матіса, не відводить від неї погляд. Я навіть засумнівався, чи це вистава, чи в нього справді є до неї почуття. Що скажеш?

— Адель настільки перетягнула на себе увагу, що я не встигла скласти однозначної думки про стосунки Теодора та Ніколетт. Між ними набагато більше близькості, вони не виглядають зовсім чужими, як Матіс та Адель. Але я, звичайно, не готова ось так відразу повірити, що Тео закоханий, а тим більше заручений.

— Що ж, наступної п'ятниці ми матимемо можливість все з'ясувати.

Дороті зайшла в кімнату Ніколетт безшумно, навшпиньки.

Ніколетт, що одягалася до сніданку, не відразу помітила служницю, що крадеться, і аж здригнулася, коли та прошепотіла своїм зовсім не тихим шепотом.

— Пані, можна я це у вас сховаю?

— Що?

— Рушницю і сокиру.

В руках у Дороті справді були рушниця і сокира. Вона злодійкувато озирнулася і сунула свою ношу під ліжко. При цьому виглядала такою задоволеною, якою Ніколетт її ще жодного разу не бачила.

— Хочу після сніданку до лісу за дичиною та дровами сходити. Бо без діла від нудьги вмерти можна.

— Ти де це взяла? — у Ніколетт промайнули недобрі думки.

Дороті розпливлася у щасливій усмішці:

— Він виділив.

— Хто "він"? Лорд Теодор?

— Ну що ви, пані, звичайно не лорд, а цей гордовитий, манірний стовп у лівреї.

— Що ж ти так неввічливо про Філімона відзиваєшся?

— А як іще? Іду я сьогодні вранці на заднє подвір'я. Думаю, перевірити треба, чи все гаразд. Може, колесо у воза зламалося, чи ще щось полагодити треба. Ще навіть із замку не вийшла, а назустріч він. Як побачив мене, став стовпом, дивиться невдоволено, як кінь, якому вівса недосипали. Ух, породистий! — вона погрозила кулаком. — І каже з пихатістю: «Що ж ви так рано піднялися, пані? Думав, до обіду спатимете, після того, як з панами весь вечір розважалися».

Ніколетт мимоволі посміхнулася. Це що ж, Філімон ревнує Дороті до Матіса? А на вигляд такий непробивний.

— А ти що?

— А я плечі розправила, — Дороті вип'ятила свої пишні груди, демонструючи, як саме вона «розправляла плечі», — і кажу: «А що ж мені, добродію, залишається робити, як не з панами розважатися, якщо ви не зволили виділити мені сокиру та рушницю, щоб я могла ділом зайнятися?!». І пішла далі, трохи зачепивши його плечем, — Дороті знову продемонструвала, як вона це зробила.

Бідолашний Філімон. Яке випробування для його королівської витримки.

— Коли повернулася до своїх покоїв, він уже чекав мене. Каже: «Ось те, що ви зволили бажати, пані».

Сміливо. Ніколетт сповнилася до дворецького повагою.

— А ховати це все навіщо?

— Ну як же, пані? Лорд Теодор велів мені аж до п'ятниці їсти за панським столом, щоб закріпити світські манери. Але не можу ж я прийти на сніданок з рушницею та сокирою?

Ніколетт залишалося лише розсміятися, уявляючи вираз обличчя Теодора, якби Дороті і справді з'явилася в обідньому зал, озброєна до зубів.

— Тому я і вирішила, поки все це заховати. І краще саме у вас у покоях. Тут надійніше.

За сніданком розмова зайшла про п'ятничний прийом. Ніколетт бачила, що Теодор зовсім не в захваті від того, що батько доручив йому організувати прийом у своєму замку. Братам знову потрібно буде зображати почуття до своїх «дам», а Теодор з Матісом ще й від вчорашнього вечора остаточно не прийшли до тями. Проте Теодор придумав хитрість. Точніше, взяв на озброєння прийом батька.

— Думаю, зосередити всю увагу гостей не на своїй персоні, а на колекції картин. Пам'ятаєте, Ніколетт, я розповідав вам, що збираюся перетворити один із залів замку на галерею? Потрібно буде прискорити роботу, аби встигнути до п'ятниці. І ви мені допоможете. Почнемо одразу після сніданку.

Ніколетт сподобався просторий зал зі світлими, майже білими стінами. Прекрасне місце, щоб розмістити картини. Як виявилось, слуги вже перенесли всі полотна зі сховища сюди. Залишалося лише їх розвісити.