Розділ 12. Згладити враження

Після кількох годин роботи у Ніколетт в очах рябіло. Такого нерозбірливого почерку, як у Теодора, вона ще в житті не бачила. Над кожним рядком доводилося битися кілька хвилин, перш ніж вдавалося розібрати хоч слово. Сонце вже починало хилитися до небокраю, а вона встигла переписати начисто всього один аркуш. Якщо так піде й далі, їй і місяця не вистачить, щоб виконати завдання лорда.

Коли світла стало недостатньо, щоб продовжувати роботу, вона акуратно прибрала письмове приладдя і вийшла з бібліотеки, де Філімон виділив їй робоче місце. Коли повернулася до себе, виявила, що у покоях на неї вже чекає Дороті.

— Пані, я про все домовилася! — поспішила поділитися вона новинами, від надлишку почуттів соваючись у кріслі. І так сяяла від радості, що у Ніколетт навіть перестала нити натомлена шия. Цікавість змусила насамперед дізнатися, навіть не про що це «про все» домовилася Дороті, а з ким.

— З Густавом, місцевим кухарем, — пояснила служниця. — Він довго не погоджувався, але коли дізнався, що це я вполювала фазана, то таки погодився.

Ось тепер цікавість підштовхнула до наступного запитання:

— Про що ти з ним домовилася?

— Він дозволив мені сьогодні приготувати десерт на вечерю.

Ніколетт спантеличено потерла чоло. Бідолашний Густав навіть не уявляє, наскільки погарячкував.

— Дороті, боюся, це погана ідея, — Ніколетт вирішила влаштуватися в сусідньому кріслі.

— Чому ж погана, пані?

Тому що приготувати бодай щось їстівне Дороті було не дано. Проте Ніколетт трохи пом'якшила свій аргумент:

— У тебе немає досвіду роботи на кухні. Та ти й сама ніколи не виявляла особливої цікавості до кулінарного мистецтва. Навіщо тобі це?

— Розумієте, пані… — Дороті раптом розхвилювалась і заговорила експресивно: — …цей пихатий манірний дворецький… цей бездушний бовван… цей стовп у лівреї… загалом, він мені подобається…

Ну, про це Ніколетт уже й так здогадалася.

— …і я теж хотіла б справити на нього враження… — Дороті інстинктивно розгладила спідницю.

— Думаю, тобі це вже вдалося.

Якщо не самій, то вже на пару з фазаном Дороті точно запала Філімону глибоко в душу.

— Ох, якби ж то, — зітхнула вона. — Розумієте, пані, мені здається, що він мене боїться.

Не без цього. Хто ж не буде боятися жінку, яка вимагає о сьомій годині ранку сокиру та рушницю?

— …Ось я і подумала… що це враження можна згладити чимось приготованим власноруч.

І отруїти пів замку? Як же її переконати відмовитися від цього задуму?

— Дороті, але десерт — дуже складна страва. Не розумію, як Густав взагалі тобі його довірив.

— Густав сказав, що лорд Теодор не проти взяти мене на посаду помічниці кухаря, тому Густав і вирішив випробувати мої здібності. А чому саме на десерті? Тому що десерт — це єдина страва, від якої зазвичай відмовляється лорд.

Значить, певних заходів безпеки Густав таки вжив.

— Але мені головне, пані, що Філімон-то, напевно, скуштує. Він любить десерти — навіть сам готує іноді. Вчорашній чудовий шоколадний пудинг — це його робота.

— А ти не боїшся, що не впораєшся?

— Впораюся, пані. Я знаю один особливий рецепт. Бабуся розповіла. Свого часу вона причарувала цією стравою свого майбутнього чоловіка — мого дідуся, — Дороті підсунулася ближче і напівголосно довірливо промовила: — На основі берести.

— Чого?

— Розтерту в порошок бересту підсипають до борошна — це стара хитрість. Усі досвідчені кулінари так роблять, просто тримають цей рецепт у секреті. Смак у пирогів з такого тіста виходить божественний. А для начинки я вже назбирала лісових ягід, — Дороті кивнула на кошик, що стояв біля її ніг на підлозі.

Ніколетт перевела погляд у вказаному напрямку і виявила біля ніг Дороті аж два кошики: один — доверху наповнений ранньою суницею, а другий — бугристими шматками березової кори.

— Якщо я вам поки що не потрібна, то піду, — Дороті підхопила дари лісу і попрямувала до дверей, — треба поспішати.

Ніколетт залишалося лише сподіватися, що Густав простежить за процесом приготування десерту, і березовий інгредієнт, який, на думку бабусі Дороті, усі кулінари змовилися приховувати від необізнаних, не потрапить у пироги.

Вечірні косі промені сонця давали мало світла, але, на щастя, Теодор уже закінчував розбирати папери, які вчора привіз батько. Впорався за кілька годин — навіть дивно. День починався так бурхливо — Теодор і не сподівався, що вдасться зосередитись. Дві надто ініціативні гості постаралися забезпечити йому з самого ранку головний біль. І не лише йому. Чого тільки варта була поява Філімона з кавою на таці та фазаном у руці.

Проте друга половина дня пройшла на диво спокійно. Теодор залишився задоволений, як вправно він навантажив Ніколетт роботою. Хотіла бути писарем — хай пише. Їй того завдання на місяць вистачить, не менше. І другу гостю теж вдалося втихомирити. Віддав її під керівництво Густава. Якщо вона йому сподобається, то нехай працює на кухні.

Теодор прибирав переглянуті документи до папки, коли в кабінеті з'явився Філімон:

— Мілорде, куди накажете подавати вечерю? Сюди в кабінет, як і обід?

Теодор вже збирався відповісти ствердно, але раптом, всупереч логіці, сказав:

— Накрий в обідній залі на двох. Коли все буде готове, запроси Ніколетт.

— Неодмінно, мілорде, — церемонно кивнув дворецький, виразом обличчя демонструючи звичну непробивність. Але щось там, у його очах, проскочило — якась єхидність.

Та Теодор і сам до кінця не розумів, навіщо йому за вечерею компанія цієї маленької скалки. Він же так радів тиші та спокою, що запанували у другій половині дня. Чому ж, скажіть на милість, добровільно прирікає себе на товариство найневгамовнішої панночки з усіх, кого йому доводилося зустрічати досі?

Довго мучитися цим риторичним запитанням не довелося. До кабінету несподівано зайшов гість, перервавши роздуми — Матіс. Теодор одразу вловив настрій брата — схвильований.