Розділ 9. Договір

Теодор провів батька, і одразу попросив запросити до свого кабінету Ніколетт, щоб обговорити всі деталі їхньої угоди. Однак першим з'явився Філімон. Як завжди зовні незворушний і церемонний. Хоча Теодор надто добре знав свого відданого слугу, майже друга, щоб легко вловити нюанси його настрою навіть у незначних рухах мімічних м’язів. І ці рухи підказували, що дворецький чимось схвильований. Дивно. До цієї хвилини Теодор вважав, що не існує у світі нікого і нічого, що могло б вибити Філімона з колії.

— Мілорде, я не зрозумів щодо десерту. Ви замовляли шоколадний пудинг, який на ваше ж прохання я приготував власноруч. Але ні ви, ні ваш батько, ні ваша… е-е-е… наречена не захотіли його навіть скуштувати.

То он воно що? Це через пудинг у дворецького такий нерівний настрій? Дивно. Зазвичай подібна дрібниця не могла викликати його досаду.

— Філімоне, та не пропаде твій пудинг. Принеси його сюди, в кабінет, і заразом пару чашок чаю. Нам із моєю… е-е-е… нареченою треба дещо обговорити, і твій десерт якраз буде доречний.

— Неодмінно, мілорде, — на обличчі дворецького залишився той самий незворушний вираз, через який все ж таки пробивалося якесь сум'яття.

Ні, річ не в пудингу. Тут є ще щось.

— Як тобі наша гостя? — поцікавився Теодор. — Думаєш, не варто було укладати з нею цю угоду?

— Думаю, мілорде, що ви нажили собі великого головного болю.

Ось тут Філімон, мабуть, має рацію. У Теодора справді часом мізки скипають, коли він розмовляє з Ніколетт.

— Дозвольте іти?

— Іди. І, до речі, розпорядися, щоб для гості підготували кімнату. Вона залишається у нас.

Не міг же Теодор відпустити юну леді в зворотну путь проти ночі.

— Дві кімнати? — несподівано пожвавішав дворецький.

— Навіщо дві?

— У нас же дві гості. Ще служниця.

— Ні, служниця нехай собі повертається.

Теодор згадав цю пишну жваву жінку з важким поглядом, від якого стає моторошно. Ні. Досить з нього Ніколетт. Двох цих жінок він не витримає.

Дворецький чомусь продовжував стояти.

— Ти ще щось хотів? — сьогодні Теодор не розумів Філімона з напівпогляду, як це завжди було.

— Так, мілорде, у нас закінчилися дрова.

— То відправ завтра служку на ринок.

– А ви ніколи не замислювалися, мілорде, що купувати готові дрова — це марнотратство. Адже можна найняти дроворуба.

Досі Філімона цілком влаштовували покупні дрова.

— У тебе є хтось на прикметі?

— Ееее… — забарився з відповіддю дворецький.

Склалося таке враження, що він мав відповідь, але ніяк не міг її озвучити. І поки він морщив лоба і пересмикував іншими мімічними м'язами, намагаючись сформулювати свою думку, в кабінет увійшла Ніколетт.

— Гаразд, іди, Філімоне, — відпустив дворецького Теодор. — Пізніше обговоримо це питання.

Зараз на порядку денному Теодор мав серйозніше завдання, ніж пошуки дроворуба. Він уже знав, що з цією юною леді треба тримати вухо гостро. Хоча на вигляд вона чарівний наївний ангел, але насправді хитра і розумна — того й гляди ошукає. Він запропонував їй крісло і сам сів навпроти. Її миле личко одразу ж набуло найсерйознішого ділового виразу.

— Нам треба погодити нашу співпрацю, — почав Теодор. — Я сказав батькові, що ми з вами не стали поки афішувати наші заручини з міркувань етики. Попросив і його про це нікому не говорити. Мовляв, між вашим батьком і шановним джентльменом була на рахунок вас домовленість, розірвати яку раптово ви не можете, щоб не образити батька і не травмувати почуття того джентльмена. Мовляв, вам потрібен час все залагодити. Мої пояснення цілком задовольнили батька. Пропоную й надалі дотримуватись цієї версії.

Ніколетт кивнула. Поки що її все влаштовувало.

— У ваші обов'язки входитиме з'являтися зі мною в будинку моїх батьків по п'ятницях на сімейному прийомі і робити все можливе, щоб переконати їх, що наші стосунки дуже серйозні, і ми збираємося ось-ось офіційно оголосити про наші заручини. Сподіваюся, що трьох-чотирьох візитів буде достатньо. За цей час юну леді, яку нав’язують мені в якості нареченої, посватають комусь іншому і можна буде розірвати наш із вами договір. Батькові я скажу, що ви все-таки віддали перевагу тому самому джентльмену, якому були спочатку обіцяні.

Ніколетт знову не стала сперечатися. Яка зговірлива. Може, даремно Теодор побоювався від неї сюрпризів?

— За цю роботу, як і домовлялися, я платитиму вам 150 півтинних на тиждень. Крім того, покрию вартість робіт із ремонту даху особняка вашого батька.

На цій фразі Теодор закінчив, показуючи, що цим його зобов'язання за договором обмежуються.

— А що входитиме в мої обов'язки на посаді писаря? — одразу поцікавилася Ніколетт.

— Поговоримо про це завтра.

Теодору потрібен був час звикнути до думки, що він таки взяв юну леді на посаду писаря. А що йому лишалося робити? Дозволити Ніколетт проводити з батьком багато часу і випадково видати його? Але річ не лише в цьому. Батько так глибоко і щиро зацікавився Ніколетт, як тямущим писарем, що Теодора раптом охопило дивне почуття схоже на ревнощі. А чому це він має поступатися таким цінним працівником батькові? Хоча можливо, Теодор ще пошкодує про своє рішення.

— І я маю ще одну умову… — в очах Ніколетт застрибали іскри.

І чому йому здається, що ця «ще одна умова» йому не сподобається?

— Я й так погодився на три, — перебив він.

— Ну от, для рівного рахунку, якраз потрібна ще одна.

Він навіть перебивати не став, щоб уточнити, що таке "рівний рахунок" згідно з жіночою логікою. Мізки ціліші будуть.

— Ви знаєте, що у замку закінчилися дрова? — поцікавилася Ніколетт.

— Так, — Теодор посилено намагався зрозуміти, яке відношення можуть мати дрова до теми їхньої розмови. Дівча — просто майстер ставити в глухий кут.

— Це так марнотратно купувати готові дрова, коли можна наколоти самому. Найміть дроворуба.