Розділ 2. Безліч інших талантів

Ритвин на дорозі стало траплятися дедалі більше. І це не дивно — диліжанс котив путівцем, а путівці Діскайської долини ніколи не відрізнялися якістю. Однак супутника, здавалося, мало хвилювало, що диліжанс трясе як у пеклі, він продовжував з цікавістю поглядати на Ніколетт.

— Дозвольте запитати, яку саме роботу ви шукаєте у лорда Теодора?

— Я чула, йому потрібен писар.

Пан уже й не намагався стримувати посмішку.

— Але наскільки я знаю, йшлося про чоловіка середнього віку.

Може, когось і збентежила б ця поблажлива іронія, але тільки не Ніколетт. Вона була готова до бою. Не з попутником, звичайно, а з лордом Теодором, якщо той не захоче розглядати її кандидатуру. Але можна потренуватися і на попутнику, оскільки він сам звів розмову до цієї теми.

— Ви, що ж, вважаєте, що юна леді не може бути добрим писарем? — з гідністю поцікавилася Ніколетт.

Пан ствердно кивнув головою:

— Боюся, що так.

І Ніколетт ще вважала його привабливим?

Дороті, яка, здавалося, перебувала в напівдрімоті, раптом різко розплющила очі й зміряла пана протяжним зневажливим поглядом. У того вмить усмішка зійшла з обличчя. В силу свого глибоко незаміжнього становища Дороті це вміла — дивитися на чоловіків так, що тим ставало моторошно. Навіть татко зайвий раз намагався не потрапляти їй на очі. Хоча, взагалі-то, служниця у Ніколетт була досить спокійною, але це поки справа не стосувалася її пані. Ось тоді вона пускала в хід свою забійну зброю.

— Чому ж ви, вельмишановний пане, вважаєте, що юна леді не може бути добрим писарем? — поставила вона питання руба.

— Ви володієте скорописом? — поцікавився попутник у Ніколетт, завбачливо обходячи поглядом Дороті.

— Ні.

— Ось бачите.

— Натомість у мене чудова каліграфія.

— І безліч інших талантів, — з гордістю додала служниця.

— Впевнена, лорд Теодор це оцінить, — Ніколетт вдячно подивилася на Дороті і знову перевела погляд на попутника: — Сподіваюся, він не такий... — їй хотілося сказати "вузьколобий", але вона вчасно замінила це слово іншим, — ...упереджений як ви.

Але насправді жодної впевненості в неї не було. Лорд Теодор, можливо, і розмовляти з нею навіть не захоче. Але саме тому Ніколетт і доведеться проявити наполегливість.

— Ви надто хорошої думки про лорда Теодора, — багатозначно хмикнув попутник, на обличчя якого знову повернулася іронія.

Диліжанс вкотре підкинуло на вибоїні. Скрип, тріск, брязкіт і лайка візника, що пролунали слідом, підказували, що приземлення пройшло невдало. Ніколетт визирнула у вікно, намагаючись зрозуміти, що сталося. Мабуть, нічого хорошого. Пошкоджене колесо хитромудрими зиґзаґами відкочувалося від карети на узбіччя під сумним поглядом кучера.

Він зістрибнув з козел і, обійшовши диліжанс по колу, зазирнув усередину.

— Панове, не були б ви такі люб'язні, вийти з диліжансу е-е-е... трохи розім'яти ноги, — чухаючи потилицю, звернувся візник в основному до Ніколетт, тому що і попутник, і Дороті вже й так вибралися назовні подивитися, що трапилося. — Доведеться замінити колесо.

— Скільки це займе часу? — у голосі пана проскочило нетерпіння.

— Близько півгодини.

— А скільки звідси до найближчого заїжджого двору, де можна винайняти карету чи екіпаж?

— Чверть години, якщо швидким кроком.

— Дякую за приємну бесіду, — пан пасажир галантним кивком попрощався з Ніколетт, що спускалася з диліжансу, і бадьоро рушив у вказаному візником напрямі.