13 Адріан

Коли ми заходимо в ту спальню вже ввечері, після всіх знайомств і тому подібного, я ніби бачу клятий номер для молодят. 

Червона постіль… Все таке.

Тут навіть пелюстки троянд розсипані, не тільки свічки горять. Так от нащо дядько десять хвилин тому відходив на другий поверх! Він знущається! Хоче, щоб вона втекла? 

Я дивлюсь на Марію з обережністю і вже морально готуюсь до протестів. Але вона раптом гикає. І ще раз. І ще. 

— Ти, здається, перепила, — не можу приховати усмішку. 

— Та тут просто холодно, —  каже вона, падаючи на ліжко. — Ого, яке мʼяке! Таки є перевага у тому, щоб плювати на закони… 

— Гей, не наривайся з законами, — продовжую усміхатись. Підходжу ближче. Вона зараз якась така інакша, розслаблена. Цікаво, у що це може вилитись…

Лягаю на ліжко поруч і торкаюсь долонею її талії. 

Марія потягується, і крізь вії дивиться на мене. 

— Ну зізнайся, ти ж не завжди доброчесний громадянин, —  каже вона. 

— Любиш поганих хлопчиків? — питаю пошепки. 

— Ти у мене не асоціюєшся з таким, —  хитає головою. — У тебе погляд дуже добрий. 

— А ти сама… Хороша дівчинка? — гладжу її по талії крізь тканину.

— Я правильна дівчинка, — відповідає вона. — І дію згідно правил та інструкцій…. 

— Хочеш, щоб я дав інструкції? — все ж не витримую і ледь зачіпаю мочку вуха губами, коли питаю. 

— Які інструкції? — розплющує широко очі. 

— Наприклад, заплющ очі, — знову торкаюсь губами шкіри, тепер шиї. 

Вона солодка. Я хоч і не пʼяний, на відміну від неї, але мене веде від її близькості. Тягне до неї, мов магнітом, щось таке магнітне і заворожуюче є в цій дівчині…

— Адріан! — вона різко сідає. — Прибери від мене свої плямкали! Я тобі наречена, а не … наречена! Ти мене що, під шумок вирішив того? Переспати зі мною? 

Все ж вона мене обламує. Ну, в принципі, я такого очікував. Не за один день Рим будувався, та і не було б це цікаво, якби за один день… 

— Просто ти була така напружена, — торкаюсь її долоні. — Можна було б трохи розслабитись.

— Не треба мене так розслабляти! А то в лоб дам! 

— Ну не злись, — усміхаюсь. — Добре, не хочеш розслаблятись — не будемо. Іди сюди, спати будемо. 

— Я взагалі подумала — може нам спати окремо? Спальня у тебе велика, я можу лягти, наприклад, —  озирається навколо. Але окрім крісла інших предметів інтер'єру тут нема. — На кріслі. Чи на килимку на підлозі. 

— Нє, ніяких килимків. Не буду я приставати, якщо не хочеш, не бійся, — говорю примирливо. — Але дядько може зайти, тож треба бути хоча б на одному ліжку.

— Ну гаразд. Просто не хочеться з такого ліжка вставати, — задумливо мне пелюстку троянди. — Але треба. Де тут ванна? Я хоч піжаму одягну… 

***

—...Ти просив досьє, мої вже зібрали. Але якщо хочеш, перевір її ще, — простягаю дядькові теку з документами на Марію. — Вона ще зі школи волонтерила. Їздила в дитячі будинки з класом, потім з універом.

— Треба прискіпливіше до всього ставитись. Особливо коли мова заходить про гроші. Ти ж знаєш, що на казармі одні поліцейські навчаються. Що як вона коп? Воно тобі треба?  

— Ти ж бачиш, що вона юристка, а не "коп", — не погоджуюсь я. — Та і зустріч у нас була абсолютно випадкова. Вона ж захищала бомжа, я казав!

— Так, казав, — дядько підтягує до себе теку. — Але я не вірю в випадковості. Тому перевірю сам все. Поки не квапся вводити її в гру. 

— Добре, хай буде так, — киваю. Хоча насправді Марія мене цілком влаштовує і міняти її я не хочу. — Перевіряй, даси знати, коли завершиш з перевіркою.