10 Марія

Тато сердиться і не хоче сідати в таксі. Навіть погрози, що я сама його відвезу в лікарню, не діють. 

— Я і тролейбусом доїду, —  бурчить він. — І взагалі, це все зайве! Мені вже краще!

— Тату! Ми домовились з лікарем ще місяць тому. І тобі треба цей курс, — нагадую я йому.

“А мені треба в лігво звіра”, — додаю подумки. 

— І все одно я не хочу! Ти ще й тільки пішла на ту нову роботу! А мене не буде вдома! — вперто каже він.

— Тату! Я слідчий, мене вдома не буде частіше ніж тебе, — нагадую я йому. — Все! Їдь! — дивлюсь на годинник, ось-ось має приїхати Адріан. 

— Дзвонитимеш щодня! А краще приїжджай! Інакше я сам піду з тієї лікарні додому, обіцяю! 

— Ну ви їдете? — це вже таксист дивиться на мене з-під лоба.

Батько нарешті сідає в машину. 

Я переводжу подих. І швидко повертаюсь в квартиру. Речі вже підпільно склала. Багато не брала, бо і брати особливо нічого. Одні спортивні костюми. Тато смаку в одязі не має, тому експеременти з сукнями ми завершили в класі другому. 

А за півгодини приїздить Адріан. Були у мене сумніви, що він передумає. Тому видихаю з полегшенням.

— Договір! — замість привітання тикаю йому флешку. — Треба роздруквати десь. І підписати. 

— У мене вдома є принтер, там і роздрукуємо, — усміхається Адріан, беручи флешку. — Щось речей мало. Певно, треба буде прикупити тобі щось…— він оглядає мене з голови до ніг. — Щось елегантне.

— У мене є прекрасні тренувальні штани, —  кажу я йому. — І лосини з пушапом. 

— Підтягнуті сідниці це, авжеж, важливо, — киває. — Але я не про таку елегантність. Сукні для вечерь з партнерами, для благодійних вечорів. Не забула, ти хотіла зайнятись благодійністю і поправити мій імідж?

— А що благодійність в джинсах за таку не вважається? — прикушую язика. Зараз добалакаюсь, що передумає зі мною справи мати. — Жартую. Ти маєш звикнути до мого почуття гумору. 

— Моя наречена має бути на висоті, викликати захват і все таке, — каже серйозно, складаючи мої речі в багажник. — Якщо ти не готова до такого, кажи зараз.

— У мене просто не було грошей на красиві сукні, — огризаюсь я. — А так-то я завжди на висоті. 

— Ну, гроші не проблема. Будуть тобі сукні, завтра цим і займемось…

***

Ми заїжджаємо у двір доволі великого приміського будинку сучасного вигляду. На вході нас зустрічає навіть охорона. Пропонує обшукати мене. А Адріан і не проти, просто киває. Добре, що я нічого не брала з собою. Я не того рівня спецагент, щоб носити при собі якісь прилади. Для цього є спеціальні люди. 

Тому, звісно, ніяковію, але даю себе оглянути абсолютно спокійно. Майор попередив, що мою біографію будуть перевіряти, тому офіційно я співробітником поліції не рахуюсь. Диплом у мене справжній. Але бути юристом в наш час не гріх. 

Після процедури обшуку нас пропускають.

— Поясни мені необхідність таких пересторог? — питаю я у нього.  

— Дядько завжди вчив мене все перевіряти, це вже звичка, — він усміхається. — Для безпеки. В наші часи нікому не можна вірити просто на слово. 

— Та що такого ти робиш, що всюди чекаєш зради? — хмикаю. — Це, напевно, важко так жити, постійно очікуючи удару. Постійно в обороні. 

— Повір, так живуть майже всі серйозні бізнесмени, — він знизує плечима. — Ходімо до будинку. Нам треба швиденько підготуватись. 

— До чого? — озираюсь навколо. Десь в якомусь із сусідніх будинків сидять наші спеціалісти і прослуховують всі розмови в будинку. Але він навіть не підозрює про це… 

— До знайомства з моїм дядьком. Я тобі про нього казав… З цього моменту ти вже моя наречена, поводься відповідно.