8 Марія

Мене охоплює справжня ейфорія. По-перше, я впоралась з першим етапом завдання і майор буде дуже задоволений мною. А це все ж свідчення мого професіоналізму. Я хоч і молода, та хватка є. Так я собі думаю про себе і пишаюсь собою.

Але ще більше мене радує інший факт. Він справді готовий вкластися в благодійний фонд для жертв насилля? Чи обіцяє це, щоб я погодилась? Проте в мені зріє впевненість —  я дотисну його. Змушу вкластися в цю справу. І тоді я зроблю те, про що мріяла ще з третього курсу. Я буду допомагати жінкам. І діткам. 

Я зможу його на це розвести! 

Тягну Адряну долоню, щоб потиснути її. Моя рука втопає в його широкій долоні і по тілу проходить тепло. Це дуже неочікуване відчуття. Пульс пришвилшується ще більше. 

— Якщо ти будеш грати мою наречену, то, певно, треба продумати не просто обмін телефонами, — він потискає мою долоню і зазирає в очі. — Певно, деякий час нам треба буде пожити разом. 

Ледь не давлюсь соком. 

— Ні-ні, мій тато таке не зрозуміє, —  кажу йому. Треба порадитися щодо цього з майором. І пояснити тату, що це спецзавдання. Але знаю його реакцію. 

— Але ти будеш моєю нареченою, жити разом обовʼязково, — він хмуриться. — Інакше ніхто не повірить в наші стосунки. 

— Мені треба підготувати тата до такого, —  кажу нарешті. — У нього астма, йому не можна нервувати. А він у мене дуже строгих правил. Виховував мене сам, і вважає, що до шлюбу жити з чоловіком це  легковажно і не гідно. 

— Ну, скажи йому, що до весілля ми спати разом не будемо, — пропонує Адріан.

— Так він і повірить! Він у мене строгий, а не дурний, — заперечую я. — Тому, певно, тата краще не втягувати в це. Поки він буде в лікарні, він навіть не знатиме, що я не живу вдома. А потім треба буде придумати відрядження, — імпровізую я на ходу. Лячно погоджуватися жити з Адріаном. Від думки про нього у мене тахікардія. Що дуже нетипово. Але впевенна, майор буде наполягати. Так  я буду в курсі всіх розмов цього злочинця. 

— Добре, хай буде, як ти хочеш, але є нюанс… Я ж — доволі публічна особа. Думаєш, він не загуглить? Не побачить нічого? — перепитує Адріан.

— Це точно не проблема. Тато не дружить з новітніми технологіями. У нього навіть телефон кнопочний. Щоб телефонувати. І все. 

— Ну тоді супер, — він задоволено посміхається. — Значить, треба організувати переїзд найближчим часом.

От тільки я не можу зрозуміти, чому так радіє він? Що в нього на думці? Навіщо йому наречена. Звісно, в казочку про партнерів я не вірю. Отже має бути якийсь додатковий мотив. 

— Можна і по келиху шампанського випити за нашу угоду, —  кажу я. Зараз я планую трішки його підпоїти щоб вивідати більше. 

— Давай випʼємо, — погоджується він радо і підкликає бармена, замовляючи алкоголь. — Можемо прямо зараз поїхати за твоїми речами. Кувати залізо, поки гаряче, так би мовити.

— Еее, ні. Тато вдома. Це для нього буде сильний стрес. Завтра його відвезу в лікарню, тоді і забереш мене. Але спершу розкажи більше про себе, —  дивлюсь, як нам наливають ігристе в келихи. — Я ж маю знати  щось про свого нареченого, — зазираю йому в очі, намагаючись, щоб погляд вийшов проникливим. Звабниця з мене так собі. Це підтвердить будь-який з курсантів, що вчився зі мною, але доводиться загравати як вмію. 

Він торкається кінчиками пальців мого запʼястка і не відводить погляду:

— А що саме ти хочеш знати? Питай, я відповім, — він стишує голос і ледь нахиляється ближче до мене, тепер відстань між нами зовсім мала, майже інтимна.