3 Марія

— Їсти й правда хочеться, —  дивиться на мене нещасний. 

На мажора я вже не звертаю уваги. Таким, як він, не доведеш нічого. А коли емоції охолонули я розумію, що справді чиню дуже необачно. Мені завтра нести документи на затвердження. А я бійки влаштовую на заправках. Камери кругом… 

— Ходімо, —  кличу чоловіка за собою. 

Коли проходимо на касу, я замовляю йому хот-дог, проте при спробі розрахуватися карткою мене очікує невдача. Я і забула, що там майже нуль. Стипендія була ще в минулому місці. Авжеж там майже нічого нема. Хоч я і тягнула, як могла. Татові на ліки ледве вистачило. Проте хотдог вже роблять. 

Вигрібаю з кишені копійки. Майже останні. Віддаю касиру. А безхатьку — їжу. 

І виходжу на вулицю. Розумію, що незнайомець на БМВ чорного кольору так і не поїхав нікуди, а стояв і спостерігав за мною через скляну вітрину. А може чекав безхатька? Контролюю, щоб той пішов геть. 

ТІльки після того, як переконалась, що безхатько в безпеці, теж збираюсь йти. 

Мені трохи трвиожно. Може цей психопат і справді напише на мене заяву за ляпас. Ніби нічого серйозного, легкі тілесні, там штраф в санкції… Але починати роботу в поліції з таких пригод не кращий варіант… Точніше при наявності судимості я там взагалі роботу не почну. І як ми тоді будемо жити з татом? Його пенсії ледве вистачає на комуналку. Ірина хоч і кричить, що квартира належить їй, але всі платежі робимо и з татом. 

Незнайомець ругає в мій бік. 

— Що, з грошима проблеми? — киває в мій бік. 

— Не ваша справа, — кажу, засовуючи руки в кишені. Там бренчить кілька монеток. На проїзд вистачить. 

— Може, я трохи перегнув, — він зітхає. — Ну, з тим бомжем. Але він дійсно накапостив. Тож теж винен.

Знову ловлю на собі його добрий погляд. Здається, природа умисно з ним так пожартувала. Коли дивиться, прямо відразу відчуваєш якусь довіру. 

— Не варто бити людей на вулиці, — кажу я. — Незалежно від того, скільки в цієї людини грошей і який рівень достатку. Вона все одно жива. І їй боляче. 

— А що я мав зробити? Подякувати йому за те, що він мені тачку зіпсував? — він насуплюється, але все ж бере себе в руки. — Добре, це не так важливо. Ходімо досередини, випʼємо кави, добре? У мене є до вас одна пропозиція.

Я хочу відмовитися. Але потім згадую про карʼєру, мрії і плани. І зітхнувши погоджуюсь. Треба з ним бути якось привітнішою. Щоб загладити конфлікт остаточно. 

— Адріан, —  представляється той. — А ви? 

— Марія, —  кажу неохоче. 

— Яку каву будете, Маріє? 

— З молоком. Будь-яку. 

Він купує каву і булочки. Ми сідаємо за столик, він ставить це все переді мною. Їсти по правді хочеться. Бігала сьогодні цілий день, медкомісію знову проходила. А молодий організм вимагає калорій. Тому відкушую від румяної булочки шматок і дивлюсь на Адріана питально. 

— Отже, Марія. Чим ви займаєтесь? — починає розпитувати. — Навчаєтесь? Працюєте? 

— Закінчила навчання, шукаю роботу, —  відповідаю розпливчасто. 

— І на кого вчились? — допит не завершується на парі питань. Він дивиться пильно, ніби сканує мене.

— На юриста, —  відповідаю я. Нас вчили не видавати про себе зайвої інформації. І я не бачу сенсу не слідувати цій науці. Підозрілий тип і купа питань. 

— Значить, юриста, — каже замислено. — Роботу шукаєте? Можу допомогти. Мені, правда, не юристка потрібна.

— Залиште свої брудні пропозиції для когось іншого, —  відразу наїжачуюсь. Ще памятаю про площину, в якій він мене бачив до ляпаса. — Я не шукаю роботу в ескорті. 

— А хто сказав про ескорт? Хоча… В якомусь сенсі це схоже на ескорт, — додає замислено. — От тільки приставань не буде. Треба всього-лише пограти мою наречену. Ну там на події походити, стрічки перерізати червоні… 

— Ви серйозно думаєте, що знайдеться дурепа, яка поведеться на такі формулювання? — доїдаючи булочку питаю я. 

— А що не так з моїми формулюваннями? Кажу, як є, — він ледь насуплюється, але потім знову усміхається. 

Бачу що його булочка лежить не тронута. Тому підтягую її до себе теж. 

— Мене не цікавить ескорт. Червоні стрічки, кімнати, і повʼязані з ними події. Кажу як є. 

— Та то не ті стрічки блін, — говорить Адріан. — Такі, як на відкриттях ресторанів. Виставок… Всякого такого.

— Ні, — підхоплюю каву і встаю. — Сподіваюсб ви не образитесь.

Треба запам'ятати цього сутенера. Пригодиться.