Епілог

Кожна історія завершується та не кожне кохання закінчується.

Минуть роки і на Олімпі народяться нові легенди, з'являться нові герої, нові битви й нові перемоги. Але історію Леді Селени та Лорда Олександра пам'ятатимуть ще дуже довго.

Не тому, що вони були найсильнішими, а тому, що вони змогли перемогти те, чого не здолає жоден меч і жодна магія.

Селена довго вчилася довіряти. Колись її серце було розбите настільки сильно, що вона перестала вірити навіть самій собі. Але саме поруч з Олександром вона зрозуміла просту істину. Справжнє кохання ніколи не змушує доводити свою цінність, не принижує, не маніпулює, не грає почуттями. Воно просто бере тебе за руку... і залишається поруч навіть тоді, коли весь світ руйнується. Саме такою любов'ю став для неї Олександр.

Олександр теж знайшов більше, ніж наречену. Він знайшов жінку, заради якої був готовий пройти будь-яке випробування. Не тому, що вона була дочкою Зевса чи наймогутнішою богинею, а тому, що під усією цією силою жило велике, добре серце.

Він не прагнув змінити її, а просто любив її такою, якою вона була і тому переміг.

А що ж сталося зі Скіроном і Дафною?

Вони теж отримали своє, бо за кожен вибір життя рано чи пізно виставляє рахунок.

Скірон усе життя вважав, що любов нікуди не подінеться і можна принижувати, не цінувати, зраджувати, відвертатися... а потім одного дня повернутися й сказати:

"Пробач".

Та любов, то не річ, яку можна покласти на полицю й забрати тоді, коли стане зручно. Вона або живе, або помирає. І коли Скірон нарешті прозрів, було вже надто пізно. Він втратив не лише Селену, а самого себе, честь, силу, майбутнє та найдорожче, це шанс бути щасливим.

Дафна ж усе життя гналася не за любов'ю. Вона гналася за статусом, владою, місцем поруч із сильними і так хотіла стати богинею, що забула залишитися людиною. Її інтриги були майстерними, брехня майже переконливою, а маска такою ж бездоганною. Але навіть найдосконаліша брехня одного дня руйнується під вагою правди.

Примарна любов, за яку вона боролася до останнього, виявилася лише ілюзією. Той, заради кого вона брехала, зраджувала й руйнувала чуже життя, без жалю відштовхнув її саме тоді, коли вона найбільше потребувала підтримки. Разом із мрією бути богинею розсипалися й усі її надії. Вона втратила майбутнє, яке так відчайдушно намагалася вибороти.

І зрозуміла пізно: неможливо побудувати власне щастя на чужих сльозах. бо за кожен вчинок існує ціна і інколи вона виявляється набагато дорожчою, ніж ми готові заплатити.

Кажуть, добро не завжди перемагає. Але цього разу епічно перемогло. Тому, що не перестало залишатися добром.

Хочеться вірити, що попереду на Селену та Олександра чекає ще безліч світанків, спільних перемог, теплих обіймів і щасливих моментів, що їхній дім завжди буде наповнений сміхом і вони й надалі дивитимуться одне на одного так само закохано, як того дня, коли зрозуміли: вони більше ніколи не хочуть бути порізно.

Нехай їхня історія нагадує кожному з нас одну просту істину.

Любіть. Але насамперед - любіть себе і не дозволяйте нікому переконувати вас, що біль - це любов. Не тримайтеся за тих, хто цінує вас лише тоді, коли боїться втратити. Не бійтеся відпускати тих, хто не бачить вашої цінності.

Справжнє кохання не потрібно випрошувати і приходить до тих, хто вміє поважати себе. Тоді його варто подарувати тому, хто цього справді заслуговує.

Дякую, що прожили цю історію разом зі мною. Обіймаю кожного читача.

З любов'ю, Хельга Сонячна ☀️

Кінець.