8.2

Тієї ж миті ніжну тишу розірвав стривожений голос служниці.

— Леді Селено... — вона важко переводила подих. — Посланець із палацу лорда Скірона... вони благають вас прийти. Кажуть... прокляття Цербера повернулося. Лорд Скірон уже втрачає ясність розуму...

Селена завмерла повільно опустивши погляд і на якусь мить у пам'яті спалахнули події трирічної давнини: закривавлений Скірон, його непритомне тіло, її руки, що з останніх сил знімали прокляття, безсонні ночі, виснаження... та те, як після всього цього він навіть не повірив їй. Серце стислося та лише на однумить, потім усе згасло.

— То нехай звернуться до Дафни, — байдуже відповіла вона. — Вона ж, здається, володіє дивовижним даром знімати прокляття.

Служниця винувато опустила голову.

— Вони... вже зверталися. Леді Дафна нічого не змогла зробити.

Біля Селени мовчки стояв Олександр, уважно дивилячись на її обличчя та намагаючись зрозуміти, яке рішення вона зараз прийме.

— Якщо хочеш піти... я не стану тебе зупиняти, — лагідно промовив він.

Селена підняла на нього очі у них не було ані сумнівів чи вагань та підійшовши ближче, обережно торкнулася його руки.

— Олександре... якби це сталося кілька тижнів тому, я б уже бігла туди, не думаючи про себе, але зараз...

Вона сумно всміхнулася.

— Зараз я більше не хочу жити заради людини, яка сама розтоптала моє серце.

Олександр більше не потрібував жодних доказів, Селена остаточно відпустила минуле.

— Я не бажаю Скірону смерті, — продовжила вона. — Але й не дозволю більше використовувати себе як рятівний круг щоразу, коли він сам руйнує власне життя, у нього був не один шанс. Він знехтував кожним із них.

Олександр ніжно накрив її долоню своєю.

— Дякую...

— За що?

— За те, що сьогодні ти обрала себе... і нас.

На вустах Селени з'явилася тепла усмішка та у цю мить до двору увірвався ще один вершник. Він буквально впав на коліна перед ними.

— Леді Селено! — благав він. — Лорд Арес просить передати... якщо ви не прийдете зараз, його син може не пережити цієї ночі.

Селена повільно заплющила очі.

"Колись я віддала за нього частину своєї сили... а що отримала натомість? Приниження... недовіру... зраду... він обрав іншу, повірив кожній її брехні, а тепер, коли смерть постукала у його двері, знову згадали про мене..."

Вона розплющила очі та голос був холодним, як зимова вода.

— Передайте лорду Аресу... я щиро бажаю його синові одужання.

Посланець завмер, не вірячи почутому.

— Але...

— Моє рішення остаточне.

Він ще кілька секунд дивився на неї, а потім мовчки схилив голову. Олександр повільно перевів погляд на Селену.

— Тобі боляче?

Вона ледь усміхнулася.

— Трохи.

— Шкодуєш?

Селена похитала головою.

— Ні... я просто нарешті навчилася не плутати милосердя зі слабкістю і не зобов'язана щоразу рятувати його, — твердо мовила Селена.

— Я вас зрозуміла, леді.

Служниця низько вклонилася й поспішила до вершника Скірона. Повернувшись, вершник відразу став перед ложем Скірона.

— Де Селена? — хрипким голосом запитав він, ледве підвівши голову.

Вершник опустив очі.

— Леді Селена... відмовилася приходити.

Він вклонилася й мовчки покинув покої та у кімнаті запала важка тиша.

— Тепер ти зрозумів? — гримнув Арес. — Селені байдуже, житимеш ти чи помреш!

— Неможливо! — Скірон різко сів на ліжку, незважаючи на біль. — Це все витівки Олександра! Це він не дозволяє їй прийти! Селена любить мене! Вона... вона повинна бути тут!

Він нервово метався по ліжку, стискаючи простирадло до побілілих пальців. Його погляд безперервно був спрямований на двері, ніби ось-ось мала увійти Селена та кожна секунда чекання лише сильніше руйнувала його віру.

— Ти зовсім утратив глузд! — люто вигукнув Арес. — Це прокляття мучитиме тебе три дні й три ночі! Якщо немає ліків, а Селена відмовилася тебе рятувати, то терпи! Це наслідки твоїх власних вчинків!

Арес різко розвернувся й грюкнув дверима, залишився лише Скірон і тепер уже ніхто не бачив його гордості та більше не стримував себе. З його грудей вирвався несамовитий крик, сповнений болю, образи й безсилля.

— Селено!.. Чому?.. Чому ти не прийшла?..

Він уперше плакав так щиро від усвідомлення, що людина, яка колись була готова пожертвувати заради нього власною силою, тепер навіть не захотіла переступити поріг його палацу.

"Невже... це кінець?.. Невже вона справді більше мене не любить?.. Невже я власними руками зруйнував усе, що мав?.. Ні... ні... цього не може бути..."