Розділ 6. Прокляття Цербера

— Це... прокляття триголового пса Цербера... — приголомшено прошепотів друг Ареса, дивлячись, як чорна енергія поглинає тіло бога війни.

У залі здійнявся гомін.

— Прокляття Цербера?.. — зблід Скірон, не відходячи від батька ні на крок. — Це... неможливо!

— Рік тому Арес пройшов через Підземний світ і вступив у бій із самим Цербером. Він тяжко поранив звіра, але не зміг його знищити. Схоже... чудовисько просто чекало слушної миті для помсти.

Чорні прожилки стрімко розповзалися по тілу Ареса, вени темнішали просто на очах і на його зап'ясті повільно проявилася моторошна печатка: три переплетені вовчі пащі.

Арес задихався, його могутнє тіло більше не слухалося, і тут крізь натовп пробилися Селена й Олександр. Її погляд завмер на знайомому символі і серце пропустило удар. Не може бути ... Цербер...

Спогади накрили її хвилею.

_______

Темрява Підземного царства, важке повітря, просочене запахом попелу й крові, Арес, який, знесилений, лежав серед розбитих скель і навпроти нього здіймався величезний триголовий пес.

Його рев змушував здригатися навіть каміння, кожна паща дихала смертю.

Під його кроками розколювалась земля. Арес підняв меч востаннє та сили були нерівні. Один удар, потім другий, і третій... Бог війни впав без свідомості, та небезпека минувала, бо саме тоді до підземелля спустилася Селена.

Вона тримала у руках Жезл Світла, його сяйво було єдиним променем серед непроглядної темряви.

— Цербере... — голосно мовила вона. — Досить.

Три голови одночасно заревіли, чудовисько кинулося вперед.

Селена навіть не відступила, а встромила жезл у землю. Світло вибухнуло навколо неї, таке яскраве, що навіть тіні почали відступати.

Цербер завив, його лють поступово згасала та ціна миру була надто високою. Кожне прокляття, яке вона знімала з Ареса... відривало частинку її власної сили.

Одне, десять, п'ятдесят, сто... до останнього прокляття вона вже ледве стояла на ногах. Її руки тремтіли, обличчя зблідло, але вона не зупинилася, бо знала, якщо цього не зробить вона, то Арес помре.

_____

Спогад розчинився. Селена повільно перевела погляд на Скірона.

"Минулого разу я віддала частину своєї божественної сили, щоб урятувати твого батька..."

Її очі стали холодними.

"Цього разу, Скіроне... ніхто не прийде тебе рятувати."

Наче блискавка вдарила йому в голову. Скірон різко повернувся до Дафни. Зараз ним керували: надія, відчай, страх та усе змішалося в одному погляді.

Він схопив її за руки.

— Дафно! Люба... три роки тому ти врятувала мене від прокляття Єріс! Будь ласка... врятуй і мого батька! Тільки ти можеш це зробити!

Селена мимоволі затамувала подих.

"Він досі думає, що це зробила Дафна?.. О, боги..."

Вона ледь стримала сумну усмішку.

"Тепер мені навіть цікаво... як саме Дафна викручуватиметься."

Її погляд ковзнув до суперниці. Дафна стояла нерухомо, мов кам'яна статуя. Губи зблідли, очі розширилися від жаху, повітря раптом стало занадто мало і вона лише беззвучно відкривала рот, наче риба, викинута на берег.

"Ні... тільки не зараз... будь ласка..."

І тоді пам'ять сама повернула її на три роки назад.

...

Під могутнім дубом лежав Скірон. Усе його тіло було залите кров'ю. Прокляття Єріс повільно пожирало його життя. Першою його знайшла саме Селена.

— Скіроне!

Вона впала поруч із ним на коліна, не думаючи ні секунди. Читала сильніі заклинання, очищала рани світлом, використовувала стародавні руни.

Кров поступово перестала текти, його дихання стало рівнішим та він усе ще був непритомний.

— Почекай... я зараз...

Селена побігла по цілющі трави і тут... з-за дерев тихо вийшла Дафна. Вона озирнулася, переконалася, що нікого немає. Потім швидко перевдягнулася у майже таку саму сукню, як у Селени і як тільки Скірон відкрив очі... першою, кого він побачив, була саме Дафна, а коли Селена повернулася... їх уже не було.

Лише розтоптані трави нагадували, що ще хвилину тому тут лежав чоловік, якого вона щойно врятувала.

— Скіроне... — тремтячим голосом промовила Дафна, повертаючись до реальності.

— Дафно! Немає часу! — майже закричав він. — Врятуй його! Благаю!

"Прокляття..." — панічно подумала вона.

"Я не вмію знімати жодних проклять... тоді це була Селена, але якщо зараз я це визнаю, то я втрачу все."

Вона повільно стиснула кулаки.

"Ні, та я краще помру, але ніколи не дозволю Селені перемогти мене."

Селена мовчки дивилася на неї.

На її губах з'явилася майже непомітна усмішка і це була не насмішка та не зловтіха, а усмішка людини, яка нарешті побачила, як правда сама виходить назовні.