4.4

Міцніше зав'язавши рушник, він знову повернувся до коробки.

Селена після пережитих емоцій уже не намагалася змагатися з ним. Вона просто чекала, поки він приведе себе до ладу.

— Може, все-таки щось одягнеш? Хіба так має бути? — пробурмотіла вона.

— Ми тепер заручені. Тобі варто звикати до таких речей, моя богине — з легкою насмішкою відповів він.

Селена підвелася й подивилася Олександрові в очі. Їй і справді було цікаво, як він відреагує на її подарунок.

Коли він відкрив коробку, його очі миттєво заблищали від подиву, а всередині лежав не подарунок, а скарб, що здійснив його давню мрію.

— Сльоза зірок?.. Як таке можливо?

У його голосі прозвучало щире захоплення. Він обережно поставив коробку на стіл, ніби боявся пошкодити дорогоцінну річ, а потім знову рушив до Селени. Повільно та впевнено рухався, стираючи останні кордони між ними. Він підійшов настільки близько, що вона знову забула, як дихати.

— Це ж подарунок для закоханих, — тихо промовив він. — Тільки не кажи, що весь цей час була закохана в мене. Селено тільки дивись мені у вічі...

Його руки ніжно накрили її долоні, а погляд не відривався від її обличчя, такий уважний та теплий і водночас гаряче-проникливий.

Від цієї близькості Селені ставало дедалі важче приховувати власні почуття, хотілося просто перестати боротися із собою та дозволити собі хоча б на мить забути про гордість. Але вона вперто трималася.

— Не перебільшуй свою значущість, — фиркнула вона. — Я купила його лише тому, що він надзвичайно красивий, от і все, без твоїх фантазій.

Проте голос зрадницьки тремтів і вони обоє це чудово почули. Тепло його рук розливалося по всьому тілу, від нього слабшали коліна, а серце починало калатати швидше, аж занадто.

— Авжеж, я так і подумав — ледь помітно усміхнувся Олександр.

Від цієї усмішки їй захотілося втекти ще більше і кудись якнайдалі.

— Я йду купатися! — різко заявила вона, переводячи тему. — А твоя кімната он там, тільки не переплутай, бо знов щось дивне придумаєш!

Не чекаючи відповіді, Селена поспіхом вислизнула з його рук і майже втекла до ванної кімнати, зачинивши поспішно двері за собою. У кімнаті запанувала тиша, Олександр ще кілька секунд дивився їй услід, а потім на його губах з'явилася щира усмішка.

— Ох, Селено... — грайливо промовив він. — Не обдуриш ти мене.

Селена

Щойно двері ванної кімнати зачинилися, Селена сперлася спиною об прохолодний мармур і заплющила очі.

— О боги...

Вона приклала долоню до грудей, а серце досі билося так швидко, ніби намагалося вирватися назовні.

Що з нею відбувається? Чому поруч із ним вона поводиться зовсім не так, як зазвичай?

Усе життя Селена вважала себе сильною, гордою донькою Зевса та богинею, перед якою схиляли голови.

Вона ніколи не дозволяла чоловікам впливати на свої рішення, не шукала чиєїсь підтримки, не мріяла про кохання так, як це робили інші дівчата, але поруч із Олександром усе ставало іншим. Таким небезпечним, непередбачуваним і на диво приємним та бажаним.

Вона повільно опустилася на край ванни, перед очима знову постав його погляд, яким він дивився на неї біля вівтаря. Ще інший раз, коли став між нею та Скіроном. І той, коли сказав:

"Я нікому не дозволю ображати свою наречену."

Ніхто й ніколи не ставав на її бік настільки беззастережно, навіть найближчі друзі, а Олександр зробив це без вагань.

Емоції накривали її з головою і від цього ставало ще страшніше, бо якщо вона дозволить собі довіритися... Що буде, коли він одного дня розчарує її? Як Скірон чи як усі інші.

Що буде, якщо вона відкриє серце, а потім втратить його? Селена опустила погляд на свої руки, їй стало смішно. Селено, як так? Ти ж богиня, яку боялися цілі королівства, зараз сидиш і хвилюєшся через одного чоловіка.

— Жалюгідно, — пробурмотіла вона.

Посмішка сама торкнулася губ.

Ні, цього разу такого не буде, без жалю до себе. Ти заслуговуєш на щастя. Зараз просто незвично.

Десь глибоко всередині жила інша правда, яку вона не хотіла визнавати навіть перед собою і їй дійсно подобалося, коли він був поруч. Також відгукувалось її тіло на його голос. Подобалося, що він дивився саме на неї: не як на доньку Зевса, не як на богиню, не як на вигідну партію, а як на жінку.

Відчуття цих хвилювань її заводило значно сильніше, ніж вона була готова зізнатися.

Селена торкнулася прохолодної води кінчиками пальців, розумівши, що попереду було ціле життя із цим чоловіком, якого вона майже не знала. Але чомусь майбутнє не здавалося їй самотнім.

І це тішило та лякало водночас, бо десь у глибині душі народжувалася надія.

А чи завжди надія давала шанс на щось більше і чи воно не є найнебезпечнішим почуттям із усіх?