4.3

Олександр

Давайте зануримось у світ нашого головного героя. Він у нас досить загадковий, але є нотки стриманості та скоромності. Дуже хочу, щоб ви побачили трішки зсередини.

Олександр дивився на Селену і не міг відвести погляду. Світ навколо ніби розчинився. Зникали голоси захоплені богів, не чутно було  музики, таке враження немов розчинявся сам Олімп, а залишилася перед ним лише вона. Його наречена - Селена.

Він завжди знав, що вона красива. Ні, не просто красива, а надзвичайна. Ще багато років тому він упіймав себе на тому, що шукає її серед натовпу богів, хоче зловити кожен її погляд, прислухається до її голосу та спостерігає за нею здалеку, коли вона цього не помічає.

Але ніколи не наважувався підійти ближче, бо Селена завжди була недосяжною, гордою, незалежною, схожою на місячне світло, що таке ж прекрасне, але таке далеке.

Він переконував себе, що це лише захоплення. Минуть роки, і все зникне, але чомусь не зникало, а навпаки з кожним роком ставало тільки гірше.

Він бачив, як Скірон нехтував нею, як не помічав її старань, як змушував сумніватися у власній цінності.

Тоді в Олександра виникало лише одне бажання - захистити її, довести, що вона заслуговує більшого. Але він мовчав, бо не мав права втручатися.

І ось тепер... доля немов насміхалася з нього чи навпаки, нарешті вирішила винагородити за терпіння.

Досі важко було повірити, я - наречений, не Скірон і не хтось інший.

У грудях вирувало стільки емоцій, що їх було неможливо описати словами: радість, полегшення, щастя, страх.

Чому скажете страх? Бо тепер я боявся лише одного: підвести її. Стати для неї таким самим розчаруванням, яким свого часу став Скірон.

Погляд ковзнув по її обличчю, ніжній усмішці, сяйву в очах. І та мить немов ціла вічність і він дав собі мовчазну клятву ту, яку ніхто не почув.

"Я не обіцяю тобі легкого життя, Селено."

"Не обіцяю, що ми ніколи не будемо сваритися."

"Не обіцяю ідеального майбутнього."

"Але я обіцяю, що ніколи не дозволю тобі почуватися самотньою."

"І ніколи не дозволю нікому завдати тобі болю, поки я поруч."

На душі стало спокійно, мов він нарешті знайшов те, що шукав усе життя та дивлячись на Селену, яка наближалася до нього серед золотого сяйва, Олександр раптом зрозумів: це була не просто мрія, а початок його найзаповітнішого щастя.

Коли Селена підійшла до Олександра і взяла його за руку, він повернувся зі своїх думок та зосередився на ній. Таки ні, це не сон і вона справді моя.

Кілька митей вони просто дивилися одне на одного, ніби знайомилися заново. Немов намагалися запам'ятати кожну рису, кожен погляд, кожну емоцію. Та голос Зевса повернув їх до реальності.

— Боги Олімпу! Сьогодні ми всі зібралися тут, щоб стати свідками союзу моєї молодшої доньки Селени та сина мого найкращого друга Посейдона - Олександра!

Навколо пролунали схвальні вигуки й оплески, усі посміхалися, адже разом вони виглядали справді неймовірно, мов були створені одне для одного.

Селена зробила ще один крок до Олександра й жартома поклала руку йому на плече.

— Якщо хочеш передумати, це твій останній шанс.

На її губах заграла лукава усмішка, а Олександр лише ледь примружився.

— Якщо ти все ще думаєш про Скірона, то не використовуй мене для своїх цілей.

Селена здивовано розплющила очі.

— Це зовсім не те, що ти подумав!

Їхню суперечку перервав Зевс.

— Селено та Олександре! Чи готові ви поклястися перед усіма богами, що від сьогодні ваша сила і ваша доля будуть нерозривно пов'язані?

— Я клянусь, — твердо відповів Олександр.

— Я клянусь, — повторила Селена.

Під гучні оплески вони обійнялися, а потім закріпили свою клятву ніжним поцілунком і цей момент Селена відчула дивне тепло, яке повільно розливалося по всьому тілу, таке приємне та незвичне.

Олександр обіймав її міцно й водночас обережно, ніби вона була найціннішим скарбом у його житті і від цього серце починало битися швидше.

Після святкування вони повернулися до палацу Селени. Літній бриз наповнював сади Олімпу довгоочікуваною прохолодою після спекотного дня. У повітрі лунав спів нічних птахів, а навколо панувала дивовижна тиша.

Селена сиділа перед дзеркалом у легкому вечірньому халаті та нарешті відкрила подарунок від Олександра. Всередині лежала розкішна діадема. Її прикрашав рідкісний камінь із морських глибин. Такий дорогоцінний, що навіть серед богів подібні речі були справжньою рідкістю.

— Цей камінь... справжній скарб Егейського моря, — зачаровано прошепотіла вона.

У світлі ламп він переливався всіма відтінками синього та блакитного, мов застиглі хвилі океану.

— Не очікувала, що Олександр подарує мені щось настільки цінне...

Потім її погляд впав на власний подарунок, вона нервово усміхнулася.