Розділ 2. Хто ти мій наречений?

У залі вибору стояла напружена тиша, перед Селеною лежали таблички. Їх було багато, кожна з них, це ім’я, доля, союз, який міг змінити хід не тільки її життя і вплинути на рівновагу Олімпу.

Боги, напівбоги, спадкоємці старих династій… усі вони були тут, ніби варіанти, з яких потрібно обрати майбутнє.

Серед них був він. Її слабкість, колишнє кохання та повне розчарування — Скірон. Ім’я, яке колись змушувало її серце битися швидше, тепер відчувалося як холодний відгомін минулого, що не мав права існувати вдруге.

Перед внутрішнім зором Селени на мить спалахнули спогади: довгі роки очікувань, зради, тиша замість любові, і фінал, у якому не було нічого, крім болю. Усе це тепер виглядало не як доля, а як помилка, яку вона вже пережила і більше не збиралася повторювати.

Ця історія більше не належала їй.

— Селено, — голос Зевса був спокійним, але в ньому звучала влада, якій звикли підкорятися навіть боги. — Вибір майже завершено. Ти справді хочеш, щоб я затвердив Скірона? Ти так сильно його кохаєш?

Він дивився уважно, ніби намагаючись прочитати те, що вона приховала глибше за будь-які слова.

Селена підняла голову. Її погляд був рівним, чистим, без тієї наївної прив’язаності, яка колись робила її вразливою.

— Ні, батьку, — відповіла вона твердо. — Я вже зробила свій вибір.

Її голос не тремтів, це було рішення, а не прохання. Пальці ковзнули по одній із табличок, що лежали трохи осторонь від інших. Вона навіть не одразу зрозуміла, чому саме ця впала в поле її зору, ніби сама доля тихо підштовхнула її вперед.

Ім’я відкрилося повністю. Олександр — син Посейдона. Зал ніби на мить став ще тихішим, і від здивування Зевс не поспішав говорити, оцінюючи її вибір із тим холодним спокоєм, який з’являється лише тоді, коли майбутнє вже починає змінювати форму.

Селена повільно провела пальцями по напису, ніби перевіряючи, чи це справжнє рішення, а не випадковість.

— Чому… саме він? — тихо, майже для себе, промовила вона.

Це не було питанням до когось конкретного, а питання до самої себе. Чому серед усіх варіантів її рука обрала того, про кого вона знала найменше? І чому вперше за довгий час це відчувалося не як примус… а як початок чогось нового?

Олександр, син Бога морів та грому. Той, чия сила була глибокою, як океан, і непередбачуваною, як його хвилі.

Можливо, саме тому доля так наполегливо привела її до нього. У момент, коли ім’я Олександра лягло на табличку, у Селени всередині щось дивно стиснулося.

Це не було схоже ні на радість, ні на полегшення. Швидше, це на тривожне впізнавання того, чого вона ніколи не хотіла помічати.

Спогади прийшли не одразу. Вони накочувалися хвилями, уривками, ніби хтось навмисно відкривав двері в минуле, яке вона вважала неважливим.

Сад. Тиша між мармуровими колонами та запах квітів, що розквітали тільки для богів. Селена тоді йшла повільно, дозволяючи собі рідкісну мить спокою. Її погляд ковзав по пелюстках, і вперше за довгий час їй не хотілося ні битв, ні суперечок.

Аж поки поруч не з’явився він. Олександр, син Посейдона завжди рухався так, ніби простір навколо нього підлаштовувався під ритм океану. Високий, впевнений, із тією небезпечною спокійністю, яка буває лише у тих, хто не боїться ні стихії, ні смерті. Його світле волосся з холодним синюватим відблиском спадало трохи недбало, а погляд був глибокий, майже морський і такий, у якому легко було загубитися та неможливо знайти відповідь.

Він зупинився поруч із клумбою, ніби випадково, зірвав одну квітку, а потім просто… згасив її.

Немов це була не частина саду Олімпу, а щось, що не мало права на існування.

Селена тоді навіть не одразу зрозуміла, що сталося, а потім різко розвернулася і побігла за ним, обурена до межі, з тією іскрою гніву, яка завжди з’являлася поруч із ним.

— Ти взагалі розумієш, що робиш?! — її голос тоді дзвенів, як розряд блискавки.

Він лише спокійно подивився на неї і нічого не відповів так, як вона очікувала і дратувало ще більше.

Інший спогад був ще дивнішим. Вона старалася, спекла пиріг з вишнями, який Скірон любив з дитинства, стояв у неї в руках, ще теплий, обережно загорнутий, ніби щось крихке й важливе. Це було рідкісне бажання зробити щось просте, майже домашнє, як подарунок, який вона ніколи не вміла дарувати легко.

Тут нізвідки з’явився Олександр, без зайвих слів він просто забрав випічку з її рук, ніби це було найочевидніше рішення у світі.

Селена завмерла, а потім знову пішла за ним і вже з тією знайомою сумішшю злості й розгубленості, яка ставала майже звичною.

— Ти не маєш права так поводитись! — кидала вона йому вслід.

А він… просто йшов далі, наче її емоції були частиною фону, який не змінює його маршрут.

Були й інші моменти. Щорічні змагання бойових технік. Атмосфера, де навіть боги затримували подих.

Селена тоді була впевнена у своїй перемозі. Її сила, блискавки, контроль, це усе працювало бездоганно. Вона пам’ятала, як відчувала той момент тріумфу… і як він зруйнувався в одну мить.

Олександр вийшов проти неї спокійно, без демонстрації сили, без зайвого пафосу. І все ж забрав перемогу у неї, не грубістю, не силою в лоб, а чимось іншим. Тим, що неможливо було передбачити, як раптовий шторм у відкритому морі.