Розділ 22

Я мимоволі хмикнув.

— Ти напрочуд стоїчно переносиш катастрофічні новини.

— Я просто економлю нерви, Даміане. Вони ще знадобляться.

Вона підняла свою чашку й зробила невеликий ковток.

— До речі, чай зовсім охолов.

— Я можу покликати служницю, щоб заварили свіжий.

— А можеш не віддавати чергові накази, а просто по-людськи попросити?

Я пильно подивився на неї.

— Ти навмисно мене провокуєш?

— У сенсі?

— Випробовуєш мою здатність до базової цивілізованої комунікації.

— І як успіхи? Поки що бачу чимало простору для вдосконалення.

Я піднявся з-за столу.

— Що ж, доведеться підвищувати кваліфікацію.

Вона коротко, беззлобно засміялася. У цьому звуку не було нічого від паніки чи розгубленості, лише тепло, якого я так довго не відчував у стінах власного будинку і на коротку мить мені захопило подих від усвідомлення того, наскільки вона не схожа на Еліану.
Навіть дихаючи її грудьми і носячи чуже ім'я, вона залишалася собою — зухвалою, сильною і абсолютно справжньою і я мусив навчитися бачити це щодня.

— Завтра ж я почну пошуки Северина, — пообіцяв я. — А на сьогодні дослідження закриваємо.

— Це знову директива?

— Дружня рекомендація.

— У такому разі охоче приймаю.

Вона вже рушила до виходу, але на самому порозі раптом зупинилася, не обертаючись.

— Даміане?

— Слухаю.

— Тобі не обов'язково намагатися виправити свої минулі гріхи за рахунок мого зруйнованого майбутнього.

Я нерухомо застиг на місці.

— Що ти маєш на увазі?

— Не бери на себе занадто багато лише через те, що тебе гризе совість. Якщо ми й шукатимемо вихід, то виключно на рівних, але моє теперішнє життя — це точно не твоя спокута.

Чекати на мою відповідь вона не стала. Двері тихо лягли в замок, залишивши мене наодинці з порожньою кімнатою.

Я залишився стояти біля столу. Перед очима лежали небезпечні папери Северина — речові докази чужих амбіцій, яких вистачило б для початку масштабного розслідування, але замало для спокійного сну. Проте слова Вікторії пролунали значно чіткіше за будь-який рядок у тому зошиті.

Моє завдання полягало зовсім не в тому, щоб уберегти її від зовнішнього світу під скляним ковпаком, а в тому, щоб не перетворитися на чергового тирана, який знову вирішуватиме за неї правила виживання і це завдання виявилося куди складнішим за будь-яку вищу некромантію.