Розділ 21

Коли я повернувся до свого кабінету, за високими вікнами вже густіли сутінки. На столі самотньо лежав журнал Северина, поряд примостилися ключ і знайдений шматок з тривожним пророцтвом.

Я міг би піти до Вікторії просто зараз і викласти все як є: зізнатися, що колись сам стояв біля витоків проєкту, який якимось дивом закинув її сюди; розповівши про те, що не зупинив роботи вчасно і роками жив упевненістю в безпеці власних архівів і врешті-решт чесно сказати, що її поява тут є прямим наслідком моїх власних давніх помилок.

Я втомлено провів долонею по обличчю, стираючи залишки напруги. Вона заслуговувала на правду. Можливо, не на всю одразу, зважаючи на брак деталей, але мовчати далі я не мав права. У двері тихо постукали.

— Заходьте.

На порозі з'явилася Вікторія. Вона тримала в руках керамічну чашку, від якої підіймалася тонка біла пара. Одягнена в просту затишну сукню, і з волоссям, недбало заколотим шпилькою, вона виглядала домашньою і водночас неймовірно втомленою.

— Я невчасно?

— Зовсім ні.

Вона кинула погляд на захаращений паперами стіл.

— Судячи з твого зосередженого вигляду, ти таки викопав щось цікаве.

— Скоріше досить тривожне.

— І зараз, мабуть, скажеш, що все настільки заплутано, що за п'ять хвилин цього не пояснити?

Я підняв на неї погляд.

— Ні.

Вікторія здивовано змахнула віями.

— О. Несподіваний прогрес.

— Навіть не думай звикати.

— Я спробую стриматися.

Вона підійшла ближче, але торкатися аркушів не стала. Просто зупинилася навпроти, пильно дивлячись на знайому обкладинку.

— Це його записи?

— Так. Ручна робота Северина.

— Знайшов через той самий ключ?

Я ствердно кивнув.

— Він забув його в лабораторії після нашого остаточного розриву. Тоді я просто не перевірив решту його папок, вирішивши, що все під контролем і це була моя фатальна помилка.

Вікторія акуратно поставила гарячу чашку на кут столу.

— І що там написано?

Я не поспішав викладати суть не через бажання приховати правду, а тому, що слова здавалися надто важкими.

— Наш старий експеримент виявився набагато ризикованішим, ніж ми припускали. Ми намагалися зафіксувати відлуння, але в якийсь момент дзеркало висвітлило образ, що не належав нашому минулому. Я вимагав згорнути роботу, Северин відмовився.

— І ти дозволив йому забрати напрацювання?

— Лише частину. Мені здавалося, що я контролюю ситуацію. Це була самовпевненість.

Вона мовчала кілька секунд, осмислюючи почуте.

— А згодом він використав їх знову?

— Виглядає саме так.

— І розбите скло в старому крилі...

— Створене за нашими старими кресленнями, але модифіковане вже без мого відома.

Вона опустила погляд на потерту шкіру зошита, її тонкі пальці на секунду торкнулися краю.

— Тобто ти прямо причетний до того, що я опинилася тут?

— Виходить, що так.

Вікторія підняла на мене очі і я внутрішньо підготувався до вибуху звинувачень, гніву, крику, але вона лише глибоко, судомно вдихнула повітря.

— Дякую, що не став брехати.

— Ти не збираєшся вимагати пояснень чи зриватися?

— Обов'язково зриватимуся, але пізніше. Зараз мені важливіше зрозуміти, як розплутати цей клубок.

— Я теж цього хочу.

— Отже, у нас спільна мета.

Вона вимовила це з такою кришталевою простотою, ніби йшлося про дрібну побутову халепу, а не про знищення її колишнього життя й насильницьке переміщення в інший світ. Проте я помітив, як сильно побіліли її пальці на краю стільниці.

— Вікторіє...

— Що?

— Я не можу гарантувати, що ми знайдемо шлях назад. І тим більше не знаю, чи реально повторити те, що сталося.

Риси її обличчя на мить напружилися.

— Думаєш, я досі живу ілюзіями про повернення?

— Я не знаю.

Вона різко відвернулася до темного вікна.

— Часом так, а часом мені страшно навіть думати про це, бо якщо я почну цілеспрямовано шукати дорогу додому, доведеться прийняти жорстоку реальність, що її може просто не існувати.

У мене не було втішних слів, які б не звучали фальшиво.

— Я не даватиму порожніх обіцянок, — мовив я нарешті.

— І правильно зробиш. Просто запам'ятай одне: не смій вирішувати за мене, що я здатна витримати, а що ні.

— Домовилися.

Вона знову повернулася до мене, немов перевіряючи щирість намірів і зрештою її плечі трохи опустилися.

— Добре. Тоді показуй, що саме тобі вдалося вичитати.

Я розгорнув старий журнал на потрібній сторінці й присунув до неї. Вікторія злегка нахилилася, хоча розібрати почерк Северина все одно не змогла б.

— Можеш перекласти оце простіше?

Я вказав на креслення.

— Це базовий стабілізаційний контур. Він мав утримувати енергію всередині артефакту, але якщо порушити баланс... магія починає шукає вільні точки опори в навколишньому просторі.

— Тобто вона може вхопитися за що завгодно?

— Або за кого завгодно.

Вона випрямилася на весь зріст.

— Тоді нам необхідно знайти цього Северина.

— Безумовно.

— Він узагалі ще живий?

— Наскільки мені відомо, так.

— Чудова новина. Принаймні тепер у нас є конкретна жива мішень, яка зобов'язана пояснити мені причини моїх нинішніх пригод. Можливо він збирався знову повторити експеримент?