Розділ 20

Даміан

Я ніколи не належав до людей, які відчувають потребу виправдовувати власні вчинки. Зазвичай вистачало простої констатації факту: назвати причину, виокремити можливі наслідки й зробити те, що вимагала ситуація. Оточення могло не розділяти моєї точки зору, обурюватися чи навіть лякатися, але зрештою завжди підкорялося, бо розуміло, що мої дії ніколи не бувають хаотичними.

Вікторія ж не приймала жодного з цих правил. Вона дивилася на мене з такою недовірою, ніби кожне моє недомовлене слово було черговим звинуваченням у її бік і найнеприємніше те, що вона мала повне право так вважати.

Я зачинив за собою двері кабінету, опустив на стільницю знайдений у старому крилі ключ і довго вдивлявся в чітко виведену літера «С». Северин. Колись це ім'я асоціювалося в мене виключно з професійною повагою. Ми пліч-о-пліч працювали кілька років. Талановитий дослідник, гострий розум, здатність бачити приховані закономірності там, де інші помічали лише суцільний безлад, але він категорично не вмів зупинятися. Саме це нас і розвело по різні боки.

Взявши ключ, я спустився до нижньої лабораторії. Старий замок у дальній стінній шафі піддався не одразу. Метал сухенько скрипнув, усередині щось клацнуло і дверцята прочинилися, випустивши у повітря застарілий дух вогкого пилу, сухого пергаменту й давно вивітрених трав.

У глибині полиць ховалися кілька вкритих павутинням папок, коробка з уламками магічних кристалів та тонкий чорний зошит у шкіряній палітурці. Я впізнав його в ту ж секунду, бо це був робочий журнал Северина.

Він залишив його тут після нашої фінальної сварки. Тоді я розпорядився вичистити всі робочі поверхні від слідів невдалих дослідів, збираючись переглянути його записи самостійно, але навалилися інші обов'язки, невідкладні справи та поточні проблеми. Зручне, м'яко кажучи, виправдання.

Я розгорнув обкладинку. Перші сторінки були заповнені звичними рутинними викладками: схеми, робочі формули, позначки стабільності енергетичних полів. Далі починалися фрагменти, які врізалися в пам'ять назавжди.

«Енергетичне відлуння демонструє реакцію на присутність спостерігача».

Нижче виднілося моє власне зауваження:

«Не може вважатися доказом усвідомленої комунікації. Повторити тест із нейтральним артефактом».

Я перегорнув сторінку.

«Силует не збігається з жодним відомим архівним профілем. Ймовірна похибка контуру».

І нижче — рядок, виведений уже різким почерком Северина:

«А що, якщо це взагалі не відлуння?»

Я важко заплющив очі і згадав, що тоді я різко заперечив йому, наголошуючи, що ми не маємо морального права перевіряти подібні припущення всліпу. Він звинуватив мене у трусості, я його — в безвідповідальності. Після цього наші шляхи остаточно розійшлися. Принаймні, я щиро в це вірив.

Перегорнувши ще кілька аркушів, я раптом завмер. На полі листа стояла дата, а поряд — короткий службовий запис:

«Повторна фіксація стає можливою за умови максимального розширення зовнішнього периметра. Потрібен додатковий біологічний носій».

Додатковий біологічний носій. Я перечитав ці слова двічі, відчуваючи, як у грудях холоне. У нашому початковому варіанті розробок роллю подібного накопичувача слугував звичайний срібний диск. Згодом ми свідомо відмовилися від нього, оскільки він занадто брудно вбирав сторонні залишки. Те ж, що ми виявили в старому крилі, виявилося зовсім іншим — знак вибили на самій скляній поверхні, тобто не на диску і не на кристалі, сам носій змінився.

Хтось умисне перебудував усю схему і точно не заради наукового експерименту. Я вже хотів закрити зошит, як помітив між сторінками затиснутий шматок паперу, на якому нашвидкуруч було накидано кілька рядків:

«Якщо грань між світами прорветься звідти, ми вже не зможемо обирати, хто саме почує цей поклик».

Пальці миттєво втратили чутливість. Я вчитався в попередження втретє. Ми не зможемо обирати. Виходило, Северин чудово усвідомлював, що його розробки здатні зачепити далеко не тільки минуле нашого світу. Можливо, він не планував конкретного результату, але масштаб загрози розумів чудово і все одно пішов до кінця.

Я обережно поклав папірець на стіл і важко спирівся на край долонями. Перед очима знову стояла картина зруйнованої кімнати, потертий примарний силует, голос, який звертався до Вікторії так, ніби давно на неї чекав.

«Ти не знаєш... що саме відкриваєш».

Чи було це особистим зверненням до неї? Чи попередженням? А чи просто залишковим відголосом чужої фрази, вирваної з контексту? 

Точної відповіді я не мав, але тепер я чітко розумів, що масштаби загрози давно вийшли за межі занедбаного крила маєтку.