Розділ 19

Я простягнула руку.

— Домовилися.

Він подивився на мою долоню, а потім потиснув її. Його рука була теплою, дотик — коротким і стриманим, проте, коли він відпустив мене, я ще кілька секунд відчувала тепло його пальців.

Дурниці. Мені не можна було дозволити собі прив’язуватися до першого чоловіка, який виявився до мене бодай трохи людяним, особливо якщо цей чоловік був некромантом, моїм формальним нареченим і, можливо, єдиною людиною в цьому світі, яка могла допомогти мені зрозуміти, що зі мною сталося, але коли Даміан підвівся, я раптом не захотіла, щоб він ішов.

Це відчуття було настільки несподіваним, що я відразу взялася за чашку, ніби гарячий чай міг пояснити мені, що робити з власними емоціями.

— Вікторіє?

— Що?

— Ви знову дивитеся на мене так, ніби плануєте вдарити чимось важким.

— Я просто думаю.

— Про що?

Я зробила ковток чаю.

— Про капусту.

Він кілька секунд дивився на мене, а потім похитав головою.

— Я починаю розуміти, чому ваш світ вас не втримав.

Я ледь не вдавилася чаєм.

— Це було жорстоко, Даміане Морвене.

— Зате ви більше не думаєте про дзеркало.

— Це ненадовго. Я маю чудову пам’ять на образи.

— Тоді мені доведеться бути обережнішим.

Він пішов до дверей, але перед виходом озирнувся.

— Відпочиньте. Я повернуся, щойно матиму новини.

— І не забудьте про обійми, — вирвалося в мене.

Даміан завмер, я теж. Кілька секунд ми дивилися одне на одного і я подумки проклинала власний язик.

— Якщо попросите, — тихо сказав він.

Потім вийшов, залишивши мене саму. Я втупилася в зачинені двері і почала аналізувати інформацію, яка в нас була. 

Отже, тепер у мене були магічне відлуння, загадковий ключ, небезпечний колишній помічник і некромант, який умів відповідати на незручні запитання так, що вони ставали ще незручнішими.

Ох, просто чудово. Я допила чай і знову подивилася на малюнок знака. Перерваний контур. Хтось навмисно змінив магічну конструкцію, хтось сховав ключ у стіні, а хтось або щось залишило в дзеркалі слова, які досі не давали мені спокою.

«Ти не розумієш, що відкриваєш».

Я заплющила очі. Мені дуже хотілося вірити, що Даміан знайде відповіді, що він не приховуватиме від мене найважливішого, що в цьому чужому світі знайдеться хоча б одна людина, якій я зможу довіряти. Хоч якби я цього хотіла, але довіра не виникала від одного теплого погляду чи обережного дотику. Її доводилося будувати і я ще не знала, чи Даміан Морвен здатен на це.

Проте вперше відтоді, як прокинулася в чужому тілі, мені захотілося дізнатися про нього більше. І не як про некроманта, не як про нареченого Еліани Вальмонт, а про чоловіка, який залишив мені право вибору, навіть коли сам боявся того, що могло статися далі. І, здається, саме це було набагато небезпечнішим за будь-яку магію.