Розділ 18

Я помовчала, але все-таки запитала:

— А ви впевнені, що це було відлуння минулого?

Даміан повільно підняв голову.

— Ні.

Від цієї відповіді в мене похололи пальці.

— Тоді що це могло бути?

— Я не знаю.

За вікном порив вітру вдарив у шибку. Я здригнулася і Даміан це помітив. Він не став заспокоювати мене словами про безпеку чи обіцяти, що все буде добре, просто посунув до мене чашку.

— Чай охолоне.

Я подивилася на нього.

— Це ваш спосіб підтримки?

— Один із небагатьох, який не потребує додаткових пояснень.

— А обійми?

Він завмер. Я сама не зрозуміла, навіщо запитала, можливо, через страх, можливо, тому, що після всього пережитого раптом захотілося перевірити чи здатна я взагалі відчувати щось, окрім тривоги й розгубленості, а можливо, мені просто стало цікаво, як цей чоловік, який так упевнено тримав дистанцію, реагуватиме на пряме запитання. Даміан подивився мені в очі.

— Якщо вам потрібні обійми, ви можете попросити.

Я не очікувала такої відповіді.

— І ви погодитеся?

— Якщо ви цього хочете.

Він говорив серйозно без усмішки, без натяків, без тієї самовпевненості, яку я звикла бачити в чоловіках, що вважали свою увагу подарунком. Я відвела погляд.

— Я просто запитала.

— Я зрозумів.

І він не зробив жодного руху назустріч, не скористався моментом, не спробував наблизитися, просто залишив мені можливість передумати. Чомусь саме це змусило мене відчути клубок у горлі.

— Дякую, — пробурмотіла я.

— За що?

— За те, що не ставите зайвих запитань.

Він помовчав.

— В мене з'явилося бажання задати вам декілька питань. 

— Так задавайте, але не факт, що отримаєте на них відповіді. При цьому я можу погрожувати вам важкими предметами.

— Не поспішайте. Мені потрібно звикнути до думки, що моя наречена здатна втілити погрозу в життя.

Я повільно повернула до нього голову.

— Даміане.

— Так?

— Я не ваша наречена.

Він одразу посерйознішав.

— Я знаю.

— Ні, ви знаєте це розумом, але іноді все одно поводитеся так, ніби я маю відповідати вашим уявленням про Еліану.

Він не став заперечувати і це було важливіше за будь-яке вибачення.

— Ви маєте рацію, — сказав він після паузи. — Я іноді забуваю, що ви не та жінка, яку я знав.

— А я іноді забуваю, що ви не винні в тому, що я тут опинилася.

Його погляд змінився і між нами повисла тиша, не схожа на попередні. У ній не було суперечки, яку потрібно виграти, чи запитання, від якого можна ухилитися, лише двоє людей, які опинилися в ситуації, якої не обирали і намагалися не зробити її ще гіршою одне для одного. Я першою відвела очі.

— Гаразд. Що ми робитимемо далі?

Даміан повернувся до аркуша.

— Я перевірю старі записи. Можливо, знайду згадку про цей варіант знака. А ви…

— Я?

— Ви відпочинете.

Я повільно поклала перо.

— Ми щойно так добре порозумілися.

— Я пропоную вам відпочити, а не зачиняю у кімнаті.

— Звучить підозріло схоже на наказ.

Він зітхнув.

— Тоді я прошу вас не виснажувати себе. Ви пережили сильний магічний вплив, бачили невідоме явище й майже не спали.

Я хотіла заперечити, справді хотіла, але раптом зрозуміла, наскільки втомилася: очі пекли, плечі боліли, а думки плуталися так, ніби хтось перемішав їх ложкою.

— Гаразд, — погодилася я. — Але за однієї умови.

— Звичайно.

— Якщо знайдете щось важливе, ви мені скажете.

Він не відповів відразу і я вже встигла пошкодувати, що знову повірила його обіцянкам, проте некромант мене здивував:

— Добре, скажу, — нарешті промовив Даміан. — Навіть якщо вам не сподобається те, що ви почуєте.