Розділ 17

У східній вітальні на мене чекали чайник, тарілка з печивом і пані Грета. Я ледь не розплакалася від вдячності. Звичайно не через печиво, хоча й через нього теж, просто останні дні я жила в постійному відчутті, що світ вислизнув у мене з-під ніг. Усе було чужим: кімнати, одяг, обличчя в дзеркалі, навіть слова, які я не могла прочитати, а гарячий чай принаймні залишався гарячим чаєм.

— Пані Грето, ви найкраща людина в цьому маєтку, — повідомила я, сідаючи.

Управителька трохи здивувалася.

— Дякую, пані Вальмонт.

— Не дякуйте, хоча я ще не бачила всіх мешканців.

Даміан, який саме заходив до кімнати, почув останню фразу.

— Мені варто образитися?

— Якщо хочете, але попереджаю, що я не вмію втішати людей, яких сама образила.

— Це багато що пояснює.

— А ваша здатність псувати приємні моменти — ще більше.

Пані Грета кашлянула, ховаючи усмішку. Я помітила це й одразу відчула до неї ще більшу симпатію. Даміан, схоже, теж помітив, але вирішив не коментувати.

— Пані Грето, принесіть, будь ласка, папір і чорнило.

— Звісно, пане.

— І щось поїсти, Вікторія пропустила сніданок.

Я завмерла з чашкою біля губ.

— Перепрошую?

Він повернувся до мене.

— Ви майже нічого не їли зранку.

— Я не знала, що ви спостерігаєте за моїми прийомами їжі.

— Я помічаю те, що відбувається навколо.

— Звучить виснажливо.

— Іноді.

На мить наші погляди зустрілися. У його голосі не було наказу, лише спокійне повідомлення про факт, який він вважав важливим і я згадала, як він відштовхнув мене від дзеркала, накривши собою, як тримав за лікоть на сходах і відразу відпустив, щойно я відновила рівновагу.

Він не намагався скористатися моєю розгубленістю, не торкався без потреби, не вимагав від мене бути милою, вдячною чи слухняною. Проте це ще не означало, що я йому довіряла, але я починала помічати різницю між чоловіком, який хотів мене контролювати і чоловіком, який не знав, як мене захистити, не перетворившись на того самого контролера.

На жаль, Даміан Морвен був достатньо розумним, щоб іноді розуміти цю різницю і достатньо впертим, щоб забувати про неї в найневдаліші моменти. Пані Грета повернулася з папером і чорнилом, а разом із ними принесла свіжий хліб, масло, сир і яблука.

— Якщо вам щось знадобиться, пані Вальмонт, просто покличте.

— Дякую. І, будь ласка, не називайте мене пані Вальмонт, коли ми залишаємося самі, я ще не звикла до цього імені.

Жінка уважно подивилася на мене.

— Як вам буде зручніше.

Вона не поставила жодного запитання і за це я була їй особливо вдячна, а коли двері зачинилися, Даміан посунув до мене аркуш.

— Спробуйте відтворити знак, який ви бачили на дзеркалі.

Я відклала чашку.

— Я не впевнена, що зможу.

— Малюйте так, як запам’ятали.

Я взяла перо й замислилася. Знак був простим лише на перший погляд. Кілька ліній, коло, перетин посередині, але я пам’ятала, як срібляста риска виглядала на темній поверхні дзеркала і намагалася відтворити її якомога точніше. Даміан спостерігав мовчки, коли я закінчила, він нахилився над аркушем.

— Саме так?

— Приблизно. Чому?

Він не відповів одразу, через деякий час провів пальцем над малюнком, не торкаючись чорнила.

— Цей знак використовують, щоб утримувати магічне відлуння в межах предмета, але тут є відмінність.

— Яка?

— Зазвичай контур замикають повністю. На дзеркалі він був перерваний.

Я нахмурилася.

— І що це означає?

— Не знаю.

Я підняла на нього очі.

— Ви справді не знаєте?

— Вікторіє, якби я знав відповіді на всі запитання, які ви ставите, ми зараз не сиділи б тут.

— А де б ми були?

— Я б пив чай у тиші.

— Жахливо. Співчуваю вам. Його губи ледь помітно сіпнулися. Я подивилася на малюнок ще раз.

— А якщо хтось навмисно не замкнув контур?

Даміан перестав усміхатися.

— Чому ви так думаєте?

— Не знаю. Можливо, тому, що я працювала з людьми й документами достатньо довго, щоб не вірити в випадкові помилки, які з’являються саме там, де все йде не так.

Він уважно дивився на мене.

— Ви займалися дослідженнями?

— Ні. Я працювала в офісі. Документи, звіти, таблиці, люди, які не читають листів, а потім обурюються, що ніхто їм нічого не повідомив.

— Звучить майже як робота управителя маєтку.

— Тільки без гарячого чаю й поваги до працівників.

— Тоді вам пощастило опинитися тут.

Я пирхнула.

— Так, справжня лотерея, особливо якщо врахувати, що я не купувала квитка.

Даміан опустив погляд на малюнок.

— Якщо контур перервали навмисно, це могло змінити характер відлуння і замість простого відтворення воно могло взаємодіяти із зовнішнім середовищем.

— Тобто реагувати на людей?

— Теоретично.

— А практично?

— Практично ми бачили те, чого я не можу пояснити.