Розділ 16

Вікторія 

Якщо хтось колись напише посібник із виживання в іншому світі, то я маю кілька пропозицій щодо першого розділу.

По-перше, не довіряйте чоловікам із красивими очима й звичкою говорити так, ніби вони вже прорахували всі можливі варіанти вашої смерті.

По-друге, якщо такий чоловік каже, що все під контролем, негайно перевірте, де найближчий вихід.

По-третє, якщо в старому крилі маєтку некроманта розбивається дзеркало й голос із потойбіччя повідомляє, що хтось не розуміє, що відкриває, не стійте посеред кімнати.

Хоча останнє я, здається, вже провалила.

— Ви збираєтеся весь час мовчати? — запитала я.

Даміан ішов поруч, тримаючи руки за спиною. На його обличчі застиг той самий вираз, який я подумки назвала «я знаю щось жахливе, але вам не скажу, бо так буде краще».

Чесно кажучи, хотілося перевірити чи він так само мовчки виглядатиме, якщо наступити йому на ногу.

— Я обмірковую знахідки, — відповів він.

— А я обмірковую чи не варто було залишитися в кімнаті й удавати, що я хвора.

— Ви щойно бачили магічне відлуння, яке, схоже, відреагувало на вашу присутність. Невже вам не цікаво, що це означає?

— Цікаво. Але ще цікавіше, чому ви не сказали мені про цього Северина раніше.

Даміан нарешті повернув голову.

— Я не знав, що його ім’я матиме значення.

— Ви побачили одну літеру на ключі й одразу змінилися в обличчі. І знаєте, це не дуже схоже на людину, яка вперше чує про якогось колишнього помічника.

— Я не вперше чую про Северина.

— О, та невже. А то я вже почала хвилюватися, що ви вирішили знову відповісти на запитання, якого я не ставила.

Він зупинився біля високого вікна. За склом вітер гнув гілки старих дерев, а сіре небо обіцяло дощ. Я теж зупинилася, хоча набагато охочіше продовжила б рух до теплого приміщення. У старому крилі я встигла змерзнути так, що тепер мріяла про гарячий чай і ковдру, але не настільки, щоб забути про ключ.

— Северин працював зі мною над дослідженнями магічних відлунь, — нарешті сказав Даміан. — Кілька років тому.

— І?

— Ми припинили співпрацю.

— Це я вже чула. Мене цікавить чому.

Він змовчав, але через декілька хвилин все-таки відповів:

— У нас виникли розбіжності щодо безпеки експериментів.

Я повільно кліпнула.

— Ви посварилися через техніку безпеки?

— Якщо вам так простіше це назвати.

— А як назвете ви?

— Професійна незгода.

— Зрозуміло.

Я зробила паузу.

— Тобто все-таки ви посварилися через техніку безпеки.

Даміан заплющив очі на секунду.

— Вікторіє, ви завжди так багато розмовляєте?

— А я починаю розуміти, що йому, мабуть, працювати з вами було непросто.

— Він пішов не через мій характер.

У його голосі щось змінилося, ледь помітно, але достатньо, щоб я перестала усміхатися.

— Тоді через що?

Даміан поглянув на мене, його сріблясто-сірі очі здавалися особливо холодними в тьмяному світлі коридору.

— Через те, що я відмовився продовжувати один експеримент.

— Який саме?

— Той, що міг призвести до непередбачуваних наслідків.

Я повільно видихнула.

— І ви не збираєтеся розповісти мені більше?

— Не зараз.

— Просто чудово.

Я рушила далі. Він наздогнав мене біля сходів, але цього разу не спробував заговорити і це чомусь дратувало ще сильніше, бо я хотіла, щоб він пояснив, хотіла знати, що означали слова з дзеркала, хто такий Северин і чому його ім’я з’явилося на ключі, захованому в стіні, але найбільше мене непокоїло інше.

Даміан точно щось знав. Не все, звичайно, інакше не мав би такого напруженого вигляду, проте достатньо, щоб зрозуміти, що те, що сталося зі мною, не було звичайним нещасним випадком і він знову вирішував, скільки правди мені можна дізнатися.