Розділ 15

Ми рушили назад темним коридором. Добравшись до дверей зруйнованого крила, я ретельно запечатав їх захисною печаткою. Залишковий магічний гул усе ще відчувався, але ставав усе слабшим.

Вікторія стояла поруч, зябко кутаючись у накидку. Від вогкості й холоду її щоки трохи порожевіли.

— Ви завжди такі заведені, коли щось виходить з-під контролю? — порушила тишу вона.

— Не завжди.

— А тоді, в яких випадках?

— Коли обсяг невідомого перевищує межі мого терпіння.

Вона повільно кивнула.

— О. Тоді ми зараз на одній хвилі.

Я зиркнув на неї з подивом. У її голосі знову не було ані краплі іронії. На мить мені захотілося простягнути їй руку, але не тому, що вона кульгала чи потребувала підтримки і навіть не через статус нареченої, просто в цьому промерзлому коридорі було занадто темно, а за стінами лютував осінній вітер, але я втримався. Я зрозумів, що Вікторія точно не з тих жінок, які потребують опіки в таких дрібницях.

Ми йшли пліч-о-пліч. Біля самих сходів вона раптом спіткнулася про розірваний край килимової доріжки, і я інстинктивно підхопив її за плече. Вона завмерла, я теж зупинився. Її рука на секунду торкнулася мого зап'ястя, а долоня була такою гарячою, що я це відчув навіть крізь кілька шарів щільного сукна.

— Обережніше, — вирвалося в мене тихіше, ніж планувалося.

— Я намагаюся.

— Не спіткнутися?

— Не забувати про реальність.

Я неохоче відпустив її.

— Пробачте.

Вона поглянула на мене з подивом.

— Ви щойно перепросили вдруге за добу? Що з вами?

— Не робіть із цього сенсацію.

— Надто пізно. Я вже мислено виписала вам премію за гарні манери.

— Сподіваюся, без мого портрета на обкладинці.

— Цього обіцяти не можу.

Вона легкою ходою спустилася сходами вниз, а я залишився стояти нагорі. Я досі не знав, як саме справжня Еліана Вальмонт поступилася місцем Вікторії. Не розумів до кінця масштабів старої катастрофи в крилі і чому маркер на дзеркалі з'явився саме зараз, але тепер у нас з'явилися три реальні ниточки:

* вилучений пергамент із інструкцією;

* магічний знак на битому склі;

* і той самий залізний ключ із загадковою літерою, що вів до людини, з якою я колись спалив усі мости.

Северин. Метал у кишені раптом здався важким, немов свинець і вперше за довгі роки мені стало тривожно від думки, що мої власні архівні записи хтось міг використати проти нас, бо якщо Северин, то він чудово знав, де шукати слабкі місця.