Розділ 14

Ми вже збиралися йти, як Вікторія раптом різко зупинилася.

— Стійте.

Я миттєво обернувся.

— Що таке?

Вона вказувала на темний куток праворуч від арки. Під шаром пилу там ховався крихітний залізний гачок, від якого тяглася ледь помітна чорна нитка, що зливалася з фактурою стіни.

— Це теж наслідки вашої магії?

Я підійшов ближче й придивився. Ні. Зовсім ні, це точно не були наслідки.

До нитки був прикріплений невеликий предмет, обгорнутий у цупку ганчірку. Хтось намагався заховати його за виступом кладки, але зробив це поспіхом.

Я обережно витяг пакунок. Усередині виявився важкий ключ із темного металу із завитками на борідці. На головці красувався вигравіруваний родинний герб Морвенів, а поряд — чітко виведена літера: «С». Пальці самі стиснули холодний метал.

— Упізнаєте відмичку? — запитала Вікторія.

— Поки ні.

— А літеру на ній теж бачите вперше?

Я перевів на неї погляд.

— З чого ви взяли?

— За вашим обличчям. Воно щойно змінилося так, ніби ви знайшли власне зобов'язання сплатити податки в подвійному розмірі, а я вже непогано вивчила ваші емоції.

Вона говорила це без знущання — просто констатувала факт. Я міг би збрехати про черговий господарський інвентар. Міг би сховати ключ і змовчати, але після всього сказаного раніше це виглядало б дешевою маніпуляцією.

— Ця літера означає ім'я людини, яка колись тут господарювала.

— І ви знаєте цього когось?

Я помовчав кілька секунд.

— Северин.

Вікторія спробувала це ім'я на смак, а потім вимовила:

— Хто він такий?

— Мій колишній помічник, ми разом вели чимало досліджень.

— І де він зараз?

— Ми припинили будь-які стосунки багато років тому.

Вона пильно вдивлялася в моє обличчя.

— Через що?

Я сховав ключ у кишеню камзола.

— Це довга й неприємна історія.

— Звісно. У вашому виконанні всі інтригуючі сюжети чомусь надзвичайно довгі.

— Вікторіє...

— Не потрібно зайвих слів. Я не вимагаю викладати мені все, але якщо минуле цієї людини якимось чином причетне до мого опинення тут, я маю право знати правду.

— Ви маєте рацію.

— Ні, Даміане. Ви поки що просто погоджуєтеся зі мною із ввічливості, далі ви звикнете закриватися в кабінеті й шукати відповіді наодинці, а мені доведеться щоранку прокидатися в чужому світі й намагатися зрозуміти, хто я взагалі така.

У її голосі не було крику — лише холодна гіркота і протиставити їй було нічого. Вона повністю контролювала ситуацію своєї правди, а я міг лише спостерігати.

— Ви отримаєте всі відповіді, — пообіцяв я твердо.

Вікторія невесело посміхнулася.

— Не розкидайтеся обіцянками, виконання яких не гарантуєте.

Ці слова боляче вдарили по самолюбству.

— Тоді сформулюю інакше. Я не зупинюся, доки не знайду винних.

Вона зазирнула мені в самі очі. Цього разу в них не було ані зухвалості, ані заперечення, лише втома й крихітна іскра надії, яку вона боялася розпалювати завчасно.

— Добре, — прошепотіла вона. — Мені цього поки достатньо.