Розділ 12

— Відійдіть від дзеркала, — сказав я.

— Воно вже розбилося. Думаєте, уламки зараз зберуться докупи й підуть у наступ?

Я повільно повернув голову до Вікторії. Вона трималася за кілька кроків від мене, притискаючи долоню до грудей. Обличчя залишалося блідим, проте в погляді вже спалахувало знайоме вперте вогник.

— Ви завжди жартуєте, коли вам лячно? — поцікавився я.

— Анітрохи. Іноді ще можу й вилаятись, але перевіряти, чи знайомі ви з місцевою нецензурною лексикою, поки не збираюся.

— Підозрюю, що перекладу вона не потребує.

— О, ви навіть не уявляєте.

Я ледь помітно хмикнув, але знову перевів погляд на розсип скла.

Вона трималася з останніх сил — жартувала, напускала на себе сміливість, проте я чудово бачив, як тремтять її пальці. Вікторія не була безстрашною, вона просто відчайдушно намагалася не показувати слабкості перед тим, хто звик усе вирішувати за інших. Це я вже встиг у ній розгледіти і, що гірше, почав щиро поважати.

— Тримайтеся ближче до виходу, — попросив я.

Вона підозріло примружилася.

— Це прохання чи черговий наказ?

— Прохання, яке мені дуже не хотілося б повторювати двічі.

— Тоді так прямо й кажіть.

Дівчина відступила до самих дверей, хоча очей з мене не зводила. Я присів біля решток дзеркала. Більшість уламків були звичайним битим склом, але кілька шматочків виділялися темним, майже вугільним відтінком, немов увібрали в себе забагато кіптяви. Від них ішов ледь вловимий холодок залишкової магії.
Брати їх голими руками було б занадто самовпевнено.

Діставши з внутрішньої кишені рукавичку, обережно підняв найбільший уламок і перевернув його. На тильному боці вимальовувалася тонка витончена лінія. Я завмер.

— Щось конкретне? — одразу озвалася Вікторія.

— Можливо, я не впевнений.

— О, обожнюю це слово. Воно незмінно означає, що ви володієте інформацією, якою ділитися зовсім не плануєте.

Я проігнорував репліку. Срібляста риска не була випадковою подряпиною, вона складалася в цілісний елемент рунічного знака, який мені доводилося бачити в архівних трактатах. Подібні позначки використовували виключно для фіксації агресивних магічних відлунь, аби вони не розсіювалися просто неба, але тут цей знак вибили безпосередньо на склі. Це означає, що хтось готував пастку заздалегідь.

— Даміане?

Я підняв голову і побачив, що вона вже стояла поруч.

— Я ж просив вас не відходити від виходу, — нагадав я.

— Я і стояла біля виходу, а потім ви завмерли з обличчям людини, яка на власні очі побачила власний похорон і повністю ігнорували мої слова. Я вирішила, що правила гри змінилися.

— Ніхто їх не змінював.

— Тоді навчіться сигналізувати про це якось очевидніше.

Заперечувати не було сенсу — вона вже пильно вдивлялася в уламок у моїй руці.

— Це малюнок?

— Магічний маркер.

— І для чого він слугує?

— Допомагає прив'язати енергетичний слід до конкретного носія.

Вона нахилилася ближче, не торкаючись небезпечної поверхні.

— Тобто хтось свідомо зробив так, аби це дзеркало працювало як накопичувач?

— Саме так.

— А ви були впевнені, що воно тут просто для інтер'єру?

— Я гадав, що це елемент давніх розвідок, але про маркер на самій поверхні не знав.

— А тепер?

— А тепер маю підстави вважати, що конструкцію навмисне модифікували.

Вона випросталася у весь зріст.

— І це погана новина?

— Це означає, що енергія зберігалася тут набагато довше й потужніше, ніж мала б.

— А той голос ізсередини?

Я знову глянув на розсип скла.

— Це поки що залишається загадкою.

Вікторія не зводила з мене очей.

— Це була правда? Чесна відповідь?

Запитання вдарило болючіше, ніж могло б здатися.

— Так.

— Добре.

Вона вимовила це тихо, без жодного переможного чи колючого підтексту. Чомусь саме ця простота збентежила мене сильніше за будь-який її бунт.