Розділ 11

Наступного ранку ми спустилися до старого крила. Я наполіг аби Вікторія вдягла щільне вбрання з довгими рукавами й накинула важку теплу накидку. Вона оглянула одяг так, ніби я готував її до експедиції на край світу.

— Це обов'язкова форма одягу?

— Там панує нестерпний холод. Тому так, обов'язково.

— У мене є руки, голова і язик. Якщо змерзну, то дам знати.

— Вікторіє.

— Даміане.

Кілька секунд ми мовчки перестрілювалися поглядами. Зрештою вона з роздратуванням накинула накидку на плечі. Я вирішив зарахувати це собі за малу перемогу й не сперечатися далі.

Занедбане крило зустріло нас густим запахом давнього пилу, вогкого каменю та різким шлейфом озону, який завжди залишається після потужних вибухів енергії. Високі вікна були затягнуті щільними портьєрами, а вздовж стін залягли темні тріщини — наслідок руйнівного викиду сили.

Я зупинився перед розбитою аркою колишньої оранжереї.

— Саме тут вас знайшли без тями.

Вікторія зробила крок уперед, перетинаючи межу. Обличчя її вмить змінилося.

— Щось не так?

— Сама не знаю... Тут дивна атмосфера.

Я миттєво підібрався.

— Біль? Запаморочення?

— Ні. Відчуття таке, ніби я вже бувала тут раніше, хоча розум каже, що це повна маячня.

Я обережно оглянув приміщення, проте не побачив жодних видимих змін. Тут були ті ж самі випалені плями на плитці, понівечена стіна та потрощений службовий інвентар.

— Можливо, це залишкові відлунки минулого спалаху, — припустив я. — Простір іноді здатний консервувати травматичні емоції.

— На кшталт старого запису на магнітній стрічці?

— Скоріше як розбите дзеркало, коли ти бачиш окремі гострі уламки, але зібрати цілісну картину не виходить.

— І ви професійно вмієте читати це сміття?

— Час від часу.

— А решту часу?

— А решту часу я заробляю шалений головний біль і витрачаю пів дня на роздуми, що саме мені ввижалося.

— Чудова робота.

— А у вас є кращі альтернативи?

— Поки що я серйозно розглядаю варіант розведення капусти десь у глушині.

Я здивовано повернувся до неї.

— Капусти?

— Принаймні вона не вибухає від надлишку магії. Ну, принаймні я на це сподіваюся.

— Марно недооцінюєте городину. У цьому краї я бачив речі, здатні повністю зруйнувати ваші уявлення про сільське господарство.

Вона скептично пирхнула і саме в ту ж хвилину простір між нами несподівано здригнувся. Я думаю відчув загрозу на долю секунди раніше, ніж побачив її. Невидима енергетична хвиля пронеслася кімнатою, збиваючи з підлоги віковічний пил, а на покритій павутиною поверхні старого дзеркала, що стояло біля стіни, раптом проступила чорнильна пляма.

— Вікторіє, назад!

Вона навіть не встигла зреагувати, як з дзеркальної глибини почав виринати темний контур. Це було не людське обличчя, навіть не чіткий силует, лише розмита тінь істоти, що стояла ніби по той бік скла, хоча за ним була виключно глуха кам'яна кладка. Я різко кинувся вперед, виставивши руку і намагаючись перекрити енергетичний потік.

— Не смій наближатися!

— Я й не збиралася! — перелякано видихнула вона.

Але її погляд був незмивно прикутий до небезпечного відображення. Тінь різко гойднулася і тоді пролунав звук, надзвичайно тихий, спотворений, немов голос ішов з дна глибокої криниці.

— Ти... нічого не розумієш...

Вікторія судомно вхопила повітря ротом. Я відчув, як магічний потік під моєю долонею шалено смикнувся, немов невідома сила з іншого боку рішуче потягнула за невидимий канат.

— ...що саме вивільняєш.

Старе скло тріснуло павутиною. Я встиг відкинути дівчину вбік, закриваючи її собою в останню мить, перш ніж темна поверхня розлетілась на тисячі гострих уламків.

Кілька довгих секунд у кімнаті панувала повна тиша. Я чітко чув її часте дихання біля самого плеча, відчував, як тонкі пальці судомно вчепилися в лацкани мого камзола, а за мить вона різко відсахнулася, наче злякалася власних дотиків.

— Що це, чорт забирай, біля мене було? — тремтячим голосом запитала вона.

Голос зривався, але вона намагалася триматися з останніх сил. Я піднявся на ноги і подав їй руку, вона прийняла допомогу, але щойно опора знадобилася мені менше, то одразу відсмикнула долоню.

— Просто залишкові магічні відлуння, — відповів я якомога спокійніше.

— Ви впевнені у власних словах?

Я подивився на розсипані осколки. Ні. Я не був упевнений ані на йоту. Звичайнісінька магічна луна ніколи не повторювала чужий рух і вже тим паче не вступала в усний контакт із живими людьми, а ця штука щойно зробила саме це.

— Даміане?

Я різко обернувся. Вікторія зблідла так сильно, що здавалося прозорою. Вона притискала долоню до грудей, намагаючись вгамувати шалений стукіт серця.

— Я чудово розчула кожне слово, — мовила вона. — І це аж ніяк не була випадкова аномалія.

— Я теж це чув, Вікторіє.

— Тоді поясніть мені, що означає це попередження?

Я хотів сказати стандартну фразу про необхідність усе ретельно перевірити, протестувати уламки та знайти причинуле, але поглянувши на неї, зрозумів, що обережна брехня зараз не допоможе і їй потрібна була сувора реальність.

— Хтось колись проводив тут заборонені маніпуляції, — вимовив я нарешті. — Намагався пробити межу і схоже, наслідки тієї спроби не зникли й досі.

— Ви знаєте винуватця?

— Ні.

Вона перевела погляд на темні уламки скла.

— А мені чомусь здається, що скоро ми дізнаємося про це на власному гіркому досвіді.

Я не став сперечатися, бо вперше відтоді, як знайшов її непритомну на цій самій підлозі, відчув набагато більше, ніж просту тривогу за неї. Мені стало страшно і ще тривожніше від усвідомлення того, що в разі нової небезпеки я можу її не вберегти.