Розділ 2

У двері двічі коротко постукали.

— Пані Еліано?

Питання прозвучало низьким, спокійним, оксамитовим чоловічим голосом. Проте я проігнорувала стукіт.

— Ви прокинулися?

Виходить, він напевно знав про мою присутність і, судячи з інтонації, не збирався відступати без відповіді.

Роззирнувшись навколо в пошуках хоч якогось знаряддя захисту, я помітила на столі важкий металевий свічник. Це звичайно не найкраща зброя проти невідомості, але краще ніж голі руки. Я взяла свічник в руки.

— Пані Еліано? — повторив він уже наполегливіше. — Якщо ви мене чуєте, будь ласка, відзовіться.

— А якщо ні?

За дверима на мить запала тиша.

— Тоді я припущу, що вам усе ще зле і негайно покличу лікаря.

Я з сумнівом подивилася на свічник. Перспектива зустрітися з медиком виглядала привабливіше, ніж спілкування з потенційним викрадачем.

— Я чую вас.

— Чудово. Відчиніть, будь ласка.

— Для початку поясніть, де я.

— У маєтку Морвенів.

— І це, за вашою логікою, має все прояснити?

— Ви перебуваєте в Рейвенмурі.

Я недовірливо подивилася на двері.

— А де саме цей ваш Рейвенмур?

Пауза цього разу затягнулася надовго.

— У королівстві Арденор.

Я заплющила очі й повільно видихнула. Чудово. Колекція моїх знань поповнилася трьома новими термінами, які не давали жодної відповіді.

— Послухайте, — якомога спокійніше промовила я. — Я не маю найменшого уявлення, хто ви такий, де я опинилася і яким дивом змінила ім'я та зовнішність. Якщо ви розраховуєте, що я зараз гостинно відчиню дверцята і вдаватиму, ніби нічого не сталося, ви глибоко помиляєтеся.

— Я зовсім не очікую від вас звичної поведінки.

— Звідки вам узагалі знати, як я поводжуся зазвичай?

І знову тиша. Тепер я вже не сумнівалася, що мій співрозмовник за дверима роздратований. Просто він добре контролює власний голос.

— Відчиніть, Еліано. Нам дійсно необхідно поговорити віч-на-віч.

Я міцніше стиснула ручку свічника.

— А якщо я відмовляюся?

— Тоді я терпляче стоятиму тут, доки ви не зміните думку.

Його тон був настільки буденним, що мене ледь не розірвало від люті.

— Ви завжди настільки впертий?

— Коли справа стосується безпеки людей, за яких я несу відповідальність.

— Тоді щиро співчуваю цим людям.

За дверима пролунав короткий, майже нечутний видих, який я всеодно почула. І я так і не зрозуміла, чи то він стримував сміх, чи остаточно втрачав залишки витримки.

Зрештою, я поставила свічник на місце і підійшла до засуву. Чоловік стояв за крок від порога. Він був високий, широкоплечий, у нього було темне волосся з благородною сивиною на скронях, яке ледь хвилювалося від легкого протягу, сріблясто-сірі очі, прямий ніс, чіткі лінії вилиць і тонка смужка шраму біля лівої брови.

На ньому був темний камзол поверх простої суворої сорочки. На пальці правої руки виблискувала масивна каблучка з темного металу.

Він зовсім не був схожим на звичайного лікаря. Втім, на звичайного розбійника теж, хоча досвіду спілкування з головорізами я не мала. Він уважно вивчав моє обличчя своїм важким поглядом.

— Як ви себе почуваєте?

— Залежить від того, який стан тут вважають нормальним після того, як отямилась в чужому ліжку.

— Голова болить?

— Так.

— Запаморочення?

— Трохи є.

— Нудота?

— Ви збираєтеся виписати мені рецепт чи нарешті поясните, що тут коїться?

Він витримав коротку паузу, перш ніж відповісти.

— Учора вас знайшли непритомною у старому крилі маєтку. Місцевий лікар оглянув вас і не знайшов фізичних травм, проте попередив, що після потужного магічного потрясіння можливі часткові провали в пам’яті.

Я повільно прибрала руку від одвірка.

— Після чого саме?

— Магічного потрясіння.

— Ви щойно вимовили слово «магічного»?

— Саме так.

— І щиро вважаєте це адекватним поясненням?

— У нашому світі магія  реальність, а не казкова вигадка.

Ми стояли й мовчки дивилися одне на одного. Жоден із нас не збирався першим поступатися позиціями.

— Гаразд, — нарешті озвалася я, склавши руки на грудях. — Припустимо на хвилину, що ви не жартуєте. Тоді поясніть мені, чому ви наполегливо називаєте мене Еліаною?

Риси його обличчя ледь помітно змінилися. Не настільки різко, щоб я зрозуміла причину, але достатньо аби я помітила реакцію.

— Тому що це ваше ім'я.

— Ні, це точно не моє ім'я. 

— Перепрошую?

— Я точно знаю, що моє ім'я зовсім інше.

Він примружився, вдивляючись у мої очі.

— Ви хочете сказати, що не пам'ятаєте власного імені?

Я вже хотіла відповісти та слова раптом застрягли десь у горлі. Власне ім'я, здавалося б, найпростіша річ на світі. Те, що не вимагає роздумів, наче пін-код від картки чи прізвище шкільного сусіда по парті, але чомусь зараз мені страшенно не хотілося вимовляти його вголос перед цим чоловіком. І не тому, що я його забула, ні, я пам’ятала кожну літеру. Просто в цій дивній кімнаті і перед чужинцем, який дивився на мене так, ніби знав наперед кожен мій крок, моє справжнє ім'я раптом стало чимось інтимним, єдиним острівцем, який іще належав мені.

— Я пам'ятаю достатньо, — сухо кинула я.

Чоловік не став тиснути чи сперечатися.

— Мене звати Даміан Морвен.

— Дуже приємно.

— Ви не повинні зі мною знайомитися заново, бо ми вже давно знайомі.

— Тоді у вас очевидна перевага, поділіться деталями.

Він на секунду прикрив очі, повільно вдихаючи повітря, наче мисленнєво рахував до десяти.

— Еліано, ми заручені.

Після цих слів я ніби вросла в підлогу. Кілька секунд тупо дивилася на його руку з темною каблучкою, а потім знову перевела погляд на його спокійне обличчя.

— Тобто я ваша наречена?

— Так, ви моя наречена.

Я мовчала секунд десять, потім мовчки відступила вглиб кімнати й взялася за край дверей.

— Знаєте що, Даміане Морвене? Мені здається, вам потрібен зовсім не лікар.