5

І раптом у душі щось тихо здригнулося, коли я подумала: це останні дні… а може, й години мого перебування в батьківському домі. У повітрі ще стояв знайомий запах трав і каменю, сонце лагідно торкалося стін, і все навколо здавалося таким рідним, таким теплим… ніби саме місце намагалося затримати мене, не відпускати.

— Мені лячно… — мої довгі зелені вії затремтіли, мов крила метелика, і прозора сльоза повільно скотилася по щоках, залишаючи за собою холодний слід.

Я не ховала погляду. У ньому жила розгубленість, м’яка й тремка, мов ранковий туман над горами. У грудях з’явилося відчуття, ніби щось стискається, кличе назад, у дитинство, де все було зрозумілим.

— Оце вже несподіванка, — злегка обурилася Сая, але в її голосі бриніла лагідність. — Витри сльози, Рахміно. Попереду чекає шлях, що відкриє перед тобою весь світ. Поглянь вище, не ховай очей.

Я слухала її, та серце все ще билося тривожно. Свобода, про яку я мріяла стільки років, раптом стала безмежною… і саме тому — такою глибокою й незвіданою.

— І все ж… ця свобода лякає… — тихо сказала я, вдивляючись у далечінь. — Можливо, краще одразу потрапити на Золотий бал? Обрати чоловіка… залишитися поруч із ним… будувати дім, ростити дітей…

Мені уявлялося тихе життя, наповнене теплом і спокоєм. Образи змінювалися один за одним: світла оселя, лагідний погляд, маленькі крила, що тягнуться до мене…

— Ах, дитино… — Сая зітхнула, і в її очах з’явилася глибина прожитих років. — Чому ти прагнеш замкнути свою долю так рано? Світ значно ширший, ніж здається зараз. Одного дня ти зустрінеш того, кому відкриєш себе… і подаруєш життя новому створінню. Та перед цим на тебе чекає шлях — коротке навчання, перше відкриття себе, легкість Живого лісу… І лише тоді ти станеш справжньою гарпією — вільною, сильною, живою.

Її слова лягали в душу, мов тихі хвилі. Я слухала, і водночас у мені росла цікавість — як виглядає той світ, про який вона говорить? Який він — Живий ліс? Які ті істоти, що там мешкають?

— А навіщо мені зустрічатися з ельфами? — запитала я, відчуваючи, як мій настрій змінюється, мов вітер у горах.

— З ними ти пізнаєш світ, — відповіла Сая спокійно. — Навчишся відчувати, сприймати, довіряти. У палаці Королеви гарпій тобі все відкриють — покажуть, пояснять, проведуть.

Вона взяла мене за руку, і цей дотик був теплим, упевненим. Ми підійшли до краю скелі — там, де починалася безодня, де вітер співав свої давні пісні.

Наступної миті ми злетіли.

Повітря обійняло мене, крила розкрилися самі собою, і я відчула, як тіло наповнюється силою. Ми кружляли над Льодовою прірвою, де каміння сяяло холодним блиском, а глибина манила своєю таємницею.

Сая вказала вперед.

Там, на самому краю урвища, височіло величезне дерево. Його стовбур був темний, ніби зітканий із тіней, а в ньому чорнів глибокий отвір — мов вхід у щось невідоме, древнє, живе.

— Нам туди, — тихо сказала вона.

Раніше мені забороняли навіть наближатися до цього велета. Я дивилася на нього здалеку, і в мені завжди прокидалося змішане відчуття — страху й захоплення. А тепер… тепер я летіла просто до нього.

Серце билося швидше. Цікавість розгоралася, мов вогонь.

Ми сіли на широку гілку — вона була теплою, ніби жива. Перед нами темнів отвір дупла, звідки тягнуло прохолодою і чимось глибоким, стародавнім.

— Заходимо, — сказала Сая і першою зникла в темряві.

Я затримала подих на мить. Світ за спиною лишався знайомим, світлим. Попереду чекала невідомість.

Я склала крила, провела рукою по шорсткій корі — і ступила всередину. 

Любі читачі! Якщо цікаво, яким буде життя юної гарпії, чи зустріне своє справжнє кохання, які пригоди та перепони постануть на її шляху, будь ласка, пишіть коментарі, ставте сердечка - реагуйте, аби я знала, що ви читаєте та мала натхнення продовжувати історію.