4.

Коли після холодної гірської купелі я знову стала перед дзеркалом, то раптом помітила: мої груди ледь округлилися, ніби в них прокинулося щось нове, ще незнане. Це було так незвично… і водночас хвилююче.

Минув ще тиждень, і Сая подала мені тонкий мереживний ліф, м’який, як ранковий туман. Підморгнувши, вона тихо, майже змовницьки прошепотіла:

— Вітаю тебе, моя дівчинко. Завтра, після того як ти ввійдеш до Дерева першого посвячення, ми вирушимо в далеку дорогу.

Тієї ночі сон не приходив. Я переверталася в м’якому ліжку, слухаючи, як за вікном дихає ніч. Коли велетенський місяць залив кімнату срібним світлом, я підвелася, тихо ступила на підлогу й стала перед дзеркалом.

Переді мною була вже не дитина. Юна гарпія дивилася у відповідь — висока, струнка, з легким золотавим пухом на ногах, з гострими кігтями й тендітною лінією тіла, що тільки починала розквітати. Її обличчя обрамлювали хвилясті пасма теплого медового відтінку, а за спиною ледь розкривалися крила — ще невпевнені, але вже сильні.

Я несміливо торкнулася себе, ніби перевіряючи, чи це справді я. Дотик відгукнувся хвилею тепла, що розійшлася по тілу. Я затримала подих, відчуваючи, як серце б’ється швидше, як у мені народжується щось нове — не тривожне, а глибоке, живе.

Мені хотілося зрозуміти це відчуття, зловити його, не втратити. Я заплющила очі, вслухаючись у себе, у тихий шепіт власного тіла, що раптом заговорило іншою мовою — мовою дорослішання.

У дзеркалі я бачила, як змінюється мій погляд — у ньому з’являлася м’яка тінь загадки, яку я ще не могла розгадати. І водночас — передчуття. Наче попереду чекало щось велике й невідворотне.

Я ще довго стояла так, то відводячи погляд, то знову повертаючись до свого відображення. Здавалося, що ніч дихає разом зі мною, що світ затих, даючи місце цій миті — тихій, але важливій.

А десь у глибині душі вже народжувалася цікавість. Якою буде любов? Яким буде той, хто одного дня торкнеться мене не так, як вітер чи вода, а по-справжньому? Чи буде це схоже на ті історії, які розповідала Сая? Чи, можливо, ще прекрасніше…

Я не знала. Але чекала.

Вранці я спекла пиріжки — за звичкою, ніби намагаючись втримати звичайний ритм життя. Склавши їх гіркою на столі, я довго дивилася на них, але їсти не хотілося. Усередині жевріла дивна туга — не сум, а щось інше, щось, що тягнуло вперед.

І раптом увійшла нянька.

— Збирайся, Рахміно, сьогодні день твого першого кроку у доросле життя.

— І що потрібно робити? — розсіяно пробурмотіла я, не відводячи погляду від столу.

— Ми підемо до Дерева посвячення.

Ці слова наче розбудили мене.

— Я так чекала цього дня! — вигукнула я, і серце раптом наповнилося світлом.

Я кинулася до кімнати, швидко вдягнула коротку світло-рожеву сукню з льону, оздоблену золотими нитками біля вирізу. Свою довгу шовкову косу, вплетену зеленими нитками, я перекинула через плече.

— Яка ж ти красуня… — Сая усміхнулася, уважно оглядаючи мене. — У Живому лісі від тебе не зможуть відвести очей.

Вона злегка торкнулася краю моєї сукні й на мить примружилася, ніби щось уявляючи.

— У тебе така грація… — тихо додала вона. — Я вже бачу, як тебе зустрінуть молоді ельфи та грифони.

І в її голосі звучало не лише захоплення, а ще й передчуття чогось нового, невідомого, якогось шляху, звідки немає повернення.