3.

Після таких відвертих розмов із нянькою я розуміла: щойно досягну зрілості, доведеться назавжди залишити батьківський дім. Спершу мене чекатиме навчання в замку Королеви гарпій — осягнення таємного мистецтва. Потім тимчасовим місцем мого життя стане Живий ліс, де я ширятиму в небі й веселитимуся разом з іншими гарпіями, віддаючись безтурботній радості. Але за рік я муситиму відвідати Золотий бал, щоб обрати собі грифона-чоловіка. Я вийду за нього заміж і знесу в його домі яйце. Дочекаюся появи малюка, щоб залишити на його личку свій материнський поцілунок-благословення — можливо, перший і останній — і залишу його на піклування батька й няньки…

А тоді почнеться зовсім інше життя — вільне, таке, яке я оберу сама: чи приєднаюся до зграї вільних гарпій і житиму з ними під одним дахом, чи оберу собі окрему печеру, чи повернуся до Живого лісу заради безтурботних веселощів. Звісно, час від часу в мені прокидатиметься потреба парування — і тоді я знову муситиму відвідувати Золотий бал і обирати нового претендента.

— А це боляче — відкладати яйце? — запитувала я в Саї.

— Ні, не дуже, — відповідала нянька. — До того ж, ще жодна гарпія від цього не померла.

— А можна знести яйце від ельфа, наприклад?

— Ні. Віддаючись чоловікам інших рас, гарпії не вагітніють — лише насолоджуються зв’язком.

— І все ж я вирішила обрати такого чоловіка, з яким змогла б залишитися назавжди.

— Ах, дитино… — безпорадно зітхала нянька. — Який грифон витримає в своєму домі молоду гарпію довше ніж пів року? Жоден! Він може збожеволіти від твоїх вимог і примх, від невгамовного апетиту тіла, якого не здатен буде задовольнити. Бо наші чоловіки — більше мисливці й турботливі батьки, ніж чоловіки в повному сенсі цього слова. Та ти ще не пізнала своєї жіночої сутності, Рахміно, і мало що розумієш у житті. Але запам’ятай.

І ось, коли я нарешті досягла повноліття, ночами мені почали снитися сни, що закінчувалися солодким тремтінням гарячого юного тіла. Прокидаючись, я щоразу задихалася від нових, досі невідомих відчуттів і, зіскочивши з ложа, бігла до чистого дзеркала, щоб побачити себе. Потім я здіймалася в небо й летіла до гірської річки з крижаною водою. Пірнувши в її глибину, виринала назад, струшуючи з крил краплі й сміючись від захвату.

Холодна вода швидко повертала мені ясність, і я знову могла вільно дихати. Та кілька разів на день ці напади все ж поверталися — коли ставало тісно в грудях, коли тіло наповнювалося тривожним жаром, і я шукала способу впоратися з цим новим, незрозумілим бажанням.

— У тобі прокидається молода й сильна жінка, — відповідала Сая на мої запитання про ці дивні стани.

— І що мені робити? Це нестерпно…

— Заспокойся, Рахміно, так буває лише спочатку. Дуже скоро ти навчишся керувати своїми почуттями й давати тілу те, чого воно потребує.

— Можливо, ти скажеш мені, як це зробити вже сьогодні? — я розмахувала крилами й гострими кігтями розривала під собою землю.

— Ні. Усе має статися в свій час. Залишилося трохи потерпіти: виросте груди — і я проведу тебе у доросле життя, де ти навчишся цим керувати й відчувати справжню насолоду.

І ось, за пів року, я прокинулася від легкого свербіння; ще із заплющеними очима торкнулася грудей і відчула там дивну припухлість над ребрами.