2.

Моя нянька всьому мене навчала й ніколи не була зі мною надто суворою. Її улюбленим заняттям було читання книжок і поїдання солодощів — ось тут моє захоплення готуванням і ставало в пригоді. Після півночі я нишком прокрадалася на кухню й крала в нашої куховарки борошно та яйця. Коли всі ще спали, я бралася чаклувати над тістом.

— Збити білки у пишну піну… — бурмотіла я, розбиваючи яйця в глибоку глиняну миску. — Жовтки розтерти із цукром до білого. Потім усе обережно змішати, додавши дрібку ванілі й склянку борошна… Обережно викласти у форму — і в піч на пів години.

Неймовірний аромат будив усіх мешканців нашого дому. Я першою з’їдала пів пирога — ще гарячого, з чаєм, а вже потім лягала спати.

Сая дуже любила мої пироги, а ще — довго розповідати мені про любовні пригоди своєї молодості, коли вона жила у Живому лісі. Особливо мені подобалося слухати про пристрасні обійми ельфів, про запаморочливі польоти й витончені зізнання в коханні, а також — про пишні та веселі весілля після Золотого балу.

— Крихітко, — закочуючи очі, зітхала Сая, відкушуючи шматочок пудингу з кров’ю, — як же це чудово — пустувати в Живому лісі з ельфом… або з кількома одразу, які ж вони вправні у мистецтві спокуси! І якби мені дали вибір: один чоловік-ельф чи сотня грифонів — я обрала б ельфа.

— А в тебе є діти? — цікавилася я.

— Ну, звісно, є, — зовсім не засмучуючись і не змінюючи тону, відповідала нянька.

— І де вони?

— Десь живуть собі.

— І що, ти ні з ким із них ніколи не бачишся?

— Бачуся інколи.

— Але чому ти не живеш із ними?

— Та тому, що всі вони вже давно виросли!

— А хто в тебе був?

— Дві чарівні дівчинки й один хлопчик, — відповідала Сая.

— А чоловік?

— У мене було п’ять чоловіків і безліч коханців, — Сая мрійливо заплющувала очі, томно зітхаючи.

— П’ять?.. А чому лише троє дітей?

— Два яйця виявилися незаплідненими.

— Ти через це сумуєш?

— А з якої радості? У мене прекрасне життя, попереду — забезпечена старість, до того ж я поки здорова й можу, якщо захочу, мати коханців.

— Коханців?

— Та є тут один упир…

— Розкажи детальніше, — я сідала навпроти Саї з тарілкою й уважно дивилася їй в очі.

— Замала ти ще. Прийде час — тоді розповім і навіть покажу. А поки давай я розкажу тобі легенду про Гидке каченя, яке блукало, бідолашне, серед чужих, поки не знайшло свою справжню зграю. Ця казка ще й про те, що не варто нехтувати законами того суспільства, до якого належиш, інакше…

— Інакше я стану посміховиськом?

— Навіть гірше.

— А я все одно, коли виросту, щиро любитиму свого єдиного чоловіка і, коли з’явиться моя дитина, житиму з нею не пів року, навідуючись зрідка, а завжди!

— Ех, «завжди» не вийде, хай там як.

— Але ти ж зі мною назавжди, няню?

— І навіть я — не назавжди. У цьому світі не існує такого «назавжди», усе тимчасове… навіть ці скелі.

— А що з ними може статися?

— Та що завгодно. 

Любі читачі! Оновлення щоденно о 7:00 ранку.

Попереджую - це не стандартна фентезі-лав-сторі, тут буде трохи трешнячку та стьобу. Можу собі дозволити. І ви теж.

На всі коментарі радо відповім.

Читаємо далі?