17. Невчасний дзвінок

 Марта

Я подумала, що це дзвонить Марина. Не хотіла слухати їхню розмову. Тому швидко вдала, що мені треба вийти. Коли вже була в ванній, вмилася холодною водою. Подивилася на себе у дзеркало. Ну дійсно, чому я така боягузка. Навіть якщо це Марина дзвонить так пізно ввечері, це ще нічого не значить. Я згадувала той погляд Дана, як він торкнувся моєї руки… Якби не той дурний дзвінок, вінн би, напевно, поцілував мене…

Відчула, що щоки заливаються рум’янцем. Штовхнула двері ванної, але вже перед тим, як виходити, прислухалася до голосу Дана. Він усе ще розмовляв по телефону. 

— Сиди там, я зараз приїду, — пробубнів Дан невдоволено. — На місці! Нікуди не йди!

Я відчула розчарування. Отже, він таки їде до неї. Серед ночі. Мабуть, пригрозила, що щось зробить з собою, або прикинулася, що хвора. Хоча я була впевнена, що діагноз у неї лише один — “запалення хитрощів”, як ми говорили в школі. 

Я підійшла до нього, він якраз завершив розмову. 

 — Що там, термінові справи? — запитала якомога байдужіше. 

— Ти не уявляєш, що трапилось! — Дан насупився, починаючи прямо при мені перевдягатися. Він зняв футболку і шорти, залишившись в самих боксерах. Я знічено відвела погляд, хоча мені хотілося дивитися на нього. 

— Щось із Мариною? — припустила я. 

— Ні, з Сашею! Через те, що його не випустили в складі, він напився! І потрапив до мавпʼятника! — заявив Дан. — Одна нещасна невдача і отаке вчудив! Ще й вирішив сказати це мені, а не тренеру чи батькам! І щоб я його витягав! Бо бачте, це "моя провина"!

— Це той хлопчина, яким мали замінити тебе? — здогадалась я. — Але до чого тут ти? Це ж не ти його напоїв… Хай тренер з ним розбирається..

— Якщо тренер чи батьки дізнаються, він може вилетіти з команди. Мені, певно, це було б вигідно і зручно, — я зітхнув. — Але хіба ж правильно "зливати" суперника так? 

— Так, мабуть, ти маєш рацію, — кивнула я. Відчувала таке полегшення, що це не Марина, що готова була дякувати тому Саші (хоча він і спричинив Данові море проблем). — Їдь, звичайно. Мабуть, у його віці нормально робити дурниці. 

— Добре, поїду, — він кивнув, вже повністю вдягнувшись. — Пробач…

— Нічого страшного, — сказала я. — Тебе чекати? 

— Та не обовʼязково… Ну, я постараюсь не дуже довго. Дам хабар, завезу його до нього, та й все. І повернусь додому.

— Добре, удачі, — я легенько помахала йому рукою. Дан вийшов, обережно причинивши за собою двері, а я зручніше вмостилася на ліжку і заплющила очі. Думала про нього. Він такий добрий. Думаю, більшість людей на його місці не поїхали б рятувати “ворога” з біди. Хоча той самий Саша може потім зробити все, щоб Дана вигнали з команди. Чи не зробить? Я ж його не знаю, може, він і хороша людина. Але все одно несправедливо, що через вік може закінчитися така успішна кар’єра…

За цими думками я й не відчула, як мої очі заплющились, і я поринула в сон… 

                                                                               ***

Коли ж розплющила очі, то вже був ранок. Дан повернувся так тихо, що не розбудив мене. І зараз він спав зовсім поряд, обійнявши мене. Він був без футболки, і я відчувала тепло його тіла. Раптом він поворухнувся, немов відчув мій погляд, і також розплющив очі. 

— Доброго ранку, — сказала я. —  Як пройшла вчорашня поїздка? 

— Ну, більш-менш, якщо можна так сказати. Зараз все розповім… 

 Дан

Коли я вже заплатив копам і віз цього малого придурка до його квартири, він спочатку мовчав, насупившись. Не був таким буйним, я не розумів, чому його забрали копи. Певно, просто у нього не було готівки, щоб дати хабар.

Але чому саме я? Чому він подзвонив мені, а не хоча б якимось друзям?

Коли привіз його за адресою, яку він дав, і ми опинились біля багатоповерхівки майже на околиці міста, я сказав:

— Ну, сюди приїхали? Ти б може краще батьків таки викликав, я ж міг і не приїхати. А пити тобі рано. Тим паче, ти професійний спортсмен, про це треба памʼятати. 

— Батьки завжди були проти того, щоб я займався футболом, — видавив він із себе. — Хотіли, щоб обрав  “серйозну” професію. 

— То ти сам знімаєш житло? — здогадався я. — Ясно. Ну, батьки — це батьки. А ти — це ти. Тож раз обрав спорт, то поводься відповідно. Як ти завтра будеш тренуватись з восьмої після попойки?

 — Буду тренуватися, — сказав Саша, дивлячись на мене з-під лоба. — Пити більше не буду. Все, нотації вичерпані, я можу йти?  

— Якщо це через те, що я був в основному складі в останній грі, то сам же знаєш, що це не надто надовго. Хоча не думай, що я збираюсь так просто поступатися своїм місцем. 

— А коли ти тільки прийшов у команду, було так само? — раптом запитав він.  — Теж був у запасному складі?

— Так, — я кивнув. — Причому доволі довго. Але я ще в той час паралельно грав в молодіжці U-21. Тож не надто переймався. Там я був асом, так би мовити. Ну а потім якраз сталась природна заміна. Ти авжеж можеш спробувати піти й в інший клуб, трохи менш відомий. Там тебе одразу поставлять в основу. Але якщо хочеш найкращого, то залишишся тут. Хоча мені це й невигідно, але я все одно це тобі кажу. З поваги до того, що ти трохи схожий на мене в твоєму віці.