16. Тільки удвох

Марта

Я все ж не наважилася передати йому слова Марини. Хоча, може, й слід було. Може, він би розставив крапки над “і”, та вона б більше не дозволяла собі такого поводження зі мною. Але це було якось нечесно. Наче я хочу прибрати суперницю чи ще щось. Ми ж лише друзі з Даном, і нічого більше. Тож мені має бути все одно на їхні стосунки з Мариною. Хоча в глибині душі я розуміла, що мені не все одно…

— А куди ми поїдемо? — запитала я,  дивлячись з-за його спини, як нас наздоганяє Марина. Її вираз обличчя був невдоволений, але я не сумнівалася, що коли вона буде в полі зору Дана, то на її обличчі знову з’явиться усмішка. 

— Я збирався поїхати з Мартою, — насупився Дан, дивлячись на Марину — Ти повелась, як дитина…

Раптом Марина похитнулася і мало не впала, в останню мить вчепившись за руку Дана. 

— Щось мені погано, — пробурмотіла вона. — Може тиск упав чи сонце голову напекло…

Дан зітхнув. Він так дивився на неї… Я не могла зрозуміти цей погляд. А може, не хотіла його розуміти.

— Добре, відвезу тебе додому. Марто, ходімо до машини, — він підхопив Марину за талію, щоб їй було легше йти.

Вона схилила голову йому на плече, і так вони рушили до машини, а я знову відчула себе як тоді на трибуні. З ким я намагаюся змагатися? Марина такий класний гравець, що переможе мене одним пальцем. А ще Дан, певно, дійсно кохає її. Адже він так дивився на неї, це реально був погляд закоханого чоловіка… Може, мені все ж варто зібрати свої речі, придумати щось типу що мама захворіла і просить мене повернутися… А Дан хай найме бабусі доглядальницю, чи служницю, бо я тільки для цього йому потрібна. Грати роль нареченої вже не треба, адже у нього є для цього Марина…

Коли ми сіли в машину, Марина сказала:

— Мені вже трохи краще… Можемо поїхати до кафе всі разом. 

Я не сумнівалася, що Дан погодиться. Думала “Ну добре, залишилося трохи потерпіти. Зовсім трохи. Потім я піду звідси і вже ніколи не буду бачити цих двох…”

— Пробач, але я відвезу тебе додому, як і сказав, — відповів він непохитним тоном і машина рушила. 

Марина хотіла ще щось сказати, але Дан включив музику. Він цього майже ніколи не робив, коли з ним їхала тільки я. Ми всі троє мовчали. Потім машина зупинилася біля Марининого будинку. 

 — Дане, ти допоможеш мені дійти до квартири? — слабким голосом запитала вона. 

— Пробач, але я хочу додому, я теж втомився після гри, — відмовив їй Дан. — Тут не так далеко, ти під самим підʼїздом, напишеш потім повідомлення, що все добре.

 — Як хочеш, — буркнула Марина. Здається, її вперше зрадила її витримка. Вона поглянула на мене, і я побачила в її очах неприкриту образу і гнів. Мабуть, тепер вона точно виживе мене звідси. Але я не відвела погляду, а спокійно дивилася їй в очі. Зрештою, я теж можу сказати Дану те, що думаю про неї. Не одна вона має це робити…

Вона зачинила двері машини і пішла до під’їзду, вже забувши прикидатися хворою. Я глянула на Дана:

 — Дякую…

— Пробач за все це. Певно, я її розбалував за всі ці роки, — він зітхнув. — Пересядеш на переднє сидіння? 

 — Авжеж, — я усміхнулася. Чомусь стало так легко. Коли я дивилася на нього, розмовляла з ним, мені завжди було так легко, немов ми знайомі вже багато років, наче це не Марина його подруга дитинства, а я. Навіть не з дитинства ми знайомі, а з якогось минулого життя, яке зараз не пам’ятаємо.. Хоча я не дуже вірила в подібне, і все ж саме таке відчуття було в мене зараз…

Дан

Я все ще думав про сльози Марти. Вони тоді справили на мене таке сильне враження, що я дуже злився на Марину, не міг це контролювати. Ввічливість не дозволила мені зробити це ще грубіше, але сьогодні я все ж зрозумів, що дарма її вигороджував раніше. 

Коли ми їхали, мимоволі поглядав на Марту. Вона була дуже ніжна, крихка і мила. Ми заїхали в невеличкий ресторанчик перекусити, як я і казав. Коли опинились в ресторані вдвох, я на мить подумав, що це схоже на справжнє побачення. Вона повеселішала, і вже знову усміхалась, а я ловив себе на думці, що хочу, щоб вона завжди усміхалася, а не плакала. 

Після ресторану ми приїхали додому. Бабуся вже спала, та і нам вже був час лягати, бо зранку у мене мало бути тренування і "розбір польотів" за гру. Хоча, цього разу я був впевнений, що розбір буде на мою користь.

Коли вона вийшла з душу в піжамі і мій погляд ковзнув від вологого волосся нижче, на крихкі плечики і невеликий виріз, подих перехопило. 

Я раніше не реагував на неї так сильно. 

Відвів погляд. 

— Піду теж в душ, — пробурмотів, швидко встаючи з ліжка.

Марта  ледь усміхнулася:

 — Добре, — сказала, відкинувши ковдру і сівши на ліжко. — Мені щось спати не хочеться, то посиджу трохи в соцмережах.

Я кивнув і швидко пішов до вбиральні. Почувався максимально дивно. Ми ж сто разів спали в одному ліжку, що в біса відбувається?

Душ не сильно мене заспокоїв. І майже не розслабив. Хоча я намагався. Але якось все було не так. 

Коли повернувся назад в самих піжамних шортах, Марта ще сиділа в телефоні. Я швидко сів поруч, накриваючи себе по пояс ковдрою.